– Останнім часом з бабусею дуже важко спілкуватися. Поруч з нею і сама почуваюся старою. Вона зовсім нічого не розуміє. І так багато забороняє. Постійно намагається повчати: “Туди не йди. Того не роби. Цього не читай”, ніби ми маленькі діти. Батьки з нами вже давно та не розмовляють. Розуміють, що ми дорослі. Хоча, що я можу хотіти від бабуні, якщо вона і з дітьми власними, якими під сорок років, спілкується, як з нами..?
– Ви живете окремо від бабусі?
– На щастя, так. Якщо жили б разом, то навіть не уявляю, як би пережила це. Довго, напевне, я так не витримала б. Я нормально розмовляти з бабусею можу тільки двадцять хвилин, а сестра – ще менше. А нещодавно старенька заявила, що ми з Аліною повинні приходити до неї ледь не щодня і допомагати з господарством,- обурюється вісімнадцятирічна Уляна.
– А що там за господарство, з яким така серйозна допомога потрібна?
– Ну як… Стереотипні доручення: сходити в магазин, помити посуд, протерти пил, випрати одяг, кахель вимити у ванній… Сама вона вже старенька й хтось повинен робити це за неї.
– А чому доглядальницю не наймете?
– Бабуся в мене власні принципи має. Вона чужу людину в дім не пустить. Тому й нас із сестрою постійно просить. А я виправдання вигадую. Соромно, звичайно, але не працювати хочеться. Справа ще й у тому, що вона сильно напрягає. Ну, тобто постійно хвостиком за тобою ходить, дивиться, що і як ти робиш. З порадами лізе. Я такого не люблю. Ось я й брешу постійно: то нежить у мене, то навчання, то гурток. Поки мені це вдається, бо сестра – мала ще і вигадувати відмовки у неї вдається погано. Тож усі обов’язки переходять їй. Минулої суботи вона якраз їздила допомагати бабусі.
– І як?
– Нічого хорошого розказати не можу. Сестра у мене, хоч і менша, але характер має непростий. Бабуся її змусила перемивати підлогу, мовляв, вона хотіла обхитрити всіх і помила абияк. Старенькій це не сподобалося. Не була й онука рада робити двічі одне і те ж. Спалахнув скандал. У бабусі тиск. Сестра розплакалася і втекла додому. Цирк та й годі. Сестра тепер присягається, що до бабці ні ногою. Заявила батькам, що це їхня мати і вони повинні їй допомагати. А онуків це не стосується. Каже: нехай батько, син бабці, їй підлогу миє. Ось така вона у мене розумна.
Самій Орисі Василівні, про яку вище розповідала її онука, уже під сімдесят. Вона й справді через вік уже не може впоратися з побутовими справами самостійно. Втім, правда і те, що характер у старенької не такий простий.
Усе життя старенька допомагала синові та невістці. Сиділа з онуками. Зичила грошей. Знала, що діти працюють, виплачують іпотеку, тому у допомозі не відмовляла ніколи.
Потім була школа, де бабуся знову була головною нянькою для доньок свого сина. Як мінімум у початковій школі дівчаток завжди бачили тільки зі старенькою. Обов’язки люблячої бабусі жінка виконувала сумлінно: годувала, одягала, балувала подарунками та смаколиками.
А зараз, коли сили її майже покинули, вирішила й сама звернутися до рідних. І навіть не сподівалася отримати відмову. Але все ж таки натрапила на супротив онучок.
– Зараз бабусі дуже важко. До неї після того скандалу ніхто не хоче йти. Вона постійно дзвонить. Скаржиться родичам на нас. Думає, що це нас трохи присоромить. Дорікає тим, що виростила двох онучок, а вони їй з побутовими справами не можуть помогти. Ображається, що я до неї не приїжджаю. Але найбільше перепало моїй сестрі. На неї старенька дуже зла. Це зачепило і нашу маму. Вона із сестрою навіть серйозну розмову мала. Безсовісною її називала. А та їй у відповідь: тато – бабусин син, а отже у нього перед нею обов’язок. Нехай сам і допомагає.
На чиїй стороні правда, як думаєте?
Це онукам слід бути слухнянішими чи бабусі – лояльнішою?
