Моя колишня свекруха була дуже неординарною людиною.
Я вийшла заміж зовсім юною, мені тоді тільки 18 виповнилось. Я думала, що кохаю її сина безмежно.
Після весілля ми переїхали жити в його дім, адже він був єдиною дитиною в сім’ї.
Ольга Вікторівна одразу мені поставила умову – в цьому домі буде лише одна хазяйка. І це не я.
Такі почалось моє подружнє життя, з легкої руки. Обід, вечерю готує свекруха. Посуд миє теж вона. Одяг пере, прибирає. Коли у мене народився синочок, я уникла постійного прання і прасування пелюшок і дитячого одягу. Мені тільки потрібно було шафу відкрити – усе чисте стояло на поличках.
Мій свекор дуже не злюбив мене за те, що я жіночої роботи в домі не виконую. Ходив і плювався постійно.
Та я робила спробу і не одну, потім отримувала прочуханки від Ольги Вікторівни. Ну що зробити? така от в неї була захцянка. Може, їй це подобалось, хто зна?
Якось свекруха залишилась ночувати на дачі, а свекор приїхав, привіз зі собою корзину свіжих овочів і завдання для мене:
– Борщ зі щавлю звариш!
А я що була проти чи що? Розібрала продукти, подзвонила до мами, уточнила процеси, щоб нічого не наплутати і приступила до готування.
Зварила бульйон, додала картоплі, моркви, цибулі. Коли все уварилось закинула щавель. Вирішила ще вкинути духм’яний горошок і лавровий лист, за рекомендацією мами.
Ухх, такий аромат стояв.. Спробувала. Наче непогано.
Наступного дня, коли повернулась свекруха я почула крики з кухні.
– Тебе хто просив горошок духм’яний в борщ додавати? Тобою послужишся! Ну ж просила все, як завжди зробити!
– Та нормальний борщ, чого ти розкричалась?
Догодити Олені Вікторівні було дуже важко. Мені стало аж смішно. Свекру настільки не подобалось, що я сиджу без діла, що він перекинув свою роботу на мене.
Ну нічого, тепер хай віддувається…
– А капусту нащо так дрібно? І моркву зажди соломкою різав, для чого на терці натер? Виливай це, я новий зварю!
З того часу мене до плити більше не підпускали.
Через рік ми з’їхали від батьків чоловіка і тут почалось моє самостійне життя. Я навчилась готувати, до речі, дуже навіть непогано.
Свекруха завжди була поруч, допомагала, якщо треба. Проте мене поважала і в мою баняки не заглядала. Слова лишнього не сказала.
На жаль(чи на щастя) життя з її сином у мене не склалось. Розійшлись наші дороги. Він почав пити.. Багато. А коли підійняв на мене руку, я просо втекла.
Свекруха прийняла моє рішення. Жодного разу не оскаржила. Вона навіть аліменти платила замість свого сина. З внуком спілкувалась. Навідувалась до нас часто.
Через декілька років я вдруге вийшла заміж. Потрапила у хорошу сім’ю. Та про своє минуле старалась не згадувати. Не хотіла, щоб чоловіку було неприємно.
Син виріс, поїхав вчитись. Не згадував ні про тата, ні про бабусю.
Свекруха поховала свого чоловіка, а згодом і сина теж( що проклята горілка з ним зробила).
Вона залишилась сама.
Та я з нею не спілкувалась, вирішила, що минуле у минулому. Інколи син навідувався до неї. Хотів щось допомогти, а вона не давала:
– Немає чого своє молоде життя на мене витрачати! – говорила.
З кожним роком їй ставало все гірше, все більше занепадати починала. Син казав, що вона й не чує вже, що він до неї говорить. Раніше книжки читала, а зараз і цього не робить.
Олег поїхав у відрядження на місяць, не пробув там і трьох днів подзвонив до мене:
– Мамо, терміново їдь до бабусі. Їй зле. А я не можу зараз поруч бути. І до сусідів номера не маю.
Я дуже цього не хотіла. Але щось йокнуло всередині. Не могла я її просто так кинути. Зібралась, взяла ключі від дому, який колись був мені рідним і поїхала.
Стукала, стукала, та ніхто не відчинив, тож я сама вставила ключ у замок. Мені одразу впали в очі стіни, підлога, книжкова полиця. Все те саме, що й 30 років тому. Та тепер воно не мало ніякого вигляду. Лак на шафі потріскав і облупив, килими потьмяніли, а шпалери віддерись. Все захаращене. Я згадала, як все виглядало колись давно..
Зайшла в кімнату, яку колись займали ми з чоловіком.
Олена Вікторівна лежала на дивані. Я привіталась. Мовчання. Підійшла ближче. Доторкнулась до неї. Вона здригнулась.
– Хто це? Агаа, ти? Ти що тут робиш?
– Олег подзвонив, сказав, що вам погано. Я швидку викликала.
– Та для чого? Хто тебе просив? Це вже не вперше, все мине! А як і не мине, то всім лише краще! Кому я така потрібна стара та нещасна?!
Я почала втішати її, та все даремно. Лежала і плакала.
Лікар поставив діагноз – мікроінсульт. Сказав, у лікарню. Свекруха заверещала: “Туди не піду. Вбивайте, але мене не заберете!”
Я домовилась з лікарем про домашнє лікування. Крапельниці сама їй поставлю, прослідкую, щоб усі таблетки випила. Він виписав рецепт і я одразу поїхала в аптеку.
Я тільки зараз усвідомила, на що себе підписала, але назад шляху вже не було.
– Ну що, лікуватись будемо? – прокричала я їй на вухо, бо вона й справді не чула.
– Га? Яке лікуватись? Зі мною все добре, їдь собі додому!
Хвилин двадцять я намагалась її вмовити поставити крапельницю і випити таблетки. О і вперта стара!
Потім цілий тиждень їздила за нею приглядати, поробила усі процедури і поверталась додому.
Купила їй невеличкий недорогий телевізор, бо старий зламався. А в цілковитій тиші можна дахом поїхати.
Вона дуже втішилась. На радощах показала свій сховок з грошима.
– Дивись, ось тут на похорон я назбирала. Будеш знати, якщо що.
Вона так голосно кричала, що здавалось, уже й усі сусіди знають, де у неї гроші лежать.
Тепер до колишньої свекрухи я приходила декілька разів на тиждень. Приносила продукти та ліки. Готувала їсти і прибирала. Я й подумати не могла, що вона коли-небудь мені це дозволить. Ну як дозволить. Ходила і голосила:
– Кинь швабру, я сказала, що сама помию!
Та вона була слабка і щось зробити мені не могла. Покричала та й заспокоїлась.
З кожним днем їй ставало все краще, більше рухатись почала. Через телефон з моєю мамо розмовляє мало не щодня. Вони добре спілкується.
– Ти знаєш, от цю дірочку, якщо до вуха прикласти, то навіть нормально чути! – казала Олена Вікторівна, як говорила телефоном. Де б мені таку дірочку знайти, щоб вона мене почула?
Стара почала задумуватись про слуховий апарат і бігає по подвір’ю, мов заведена.
А ось нещодавно каже до мене:
– Знаєш, я подумала, нащо мені той пам’ятник. Поставиш хрест на гробу і досить! Я о машинку пральну захотіла. Таку автоматичну..
Хороше бажання. Шукаю машинку тепер.
А син невдовзі ремонт розпочне робити, потрібно до ладу дім привести..
А ви б допомагали своїй колишній свекрусі?
