У двері дзвонили так, ніби хтось прийшов не в гості, а по своє.
Я витерла руки об рушник, глянула на Віктора. На плиті доходила качка, на столі стояли салати, свічки вже горіли. До Нового року лишалося сорок хвилин.
– Ти когось чекаєш? – спитала я.
– Ні, – сказав він і чомусь відвів очі.
Він відкрив двері, і в коридор ввалилися його мати, сестра Віра і тітка Зіна. З пакетиком мандаринів, відкритою пляшкою ігристого і таким виглядом, ніби це я до них напросилася.
– Сюрприз! – заспівала свекруха. – А що ви, як сироти, самі? Ми ж сім’я.
Вона одразу простягнула мені свій пуховик, ключі кинула на тумбу і пішла в кімнату. Віра вже знімала кришки з тарілок. Тітка Зіна заглядала в духовку.
– Я ж казала, моя невістка не осоромиться, – голосно сказала свекруха. – У Каті руки золоті. На всіх наготує.
Я подивилась на Віктора. Він усміхнувся винувато, підійшов і тихо шепнув:
– Потерпи. Не будемо ж сварку влаштовувати в свято.
Оце і був його сюрприз. Не їхній. Його.
Перший келих вони підняли без нас. Другий – уже за “дружну родину”. Третій – за те, щоб я “швидше порадувала Віктора дитиною, а не тільки салатами”.
Я мовчала. Різала качку. Носила тарілки. Збирала серветки. А вони їли так, ніби тиждень не бачили їжі.
– Катю, хліб закінчився, – крикнула свекруха.
– Катю, принеси ще ту рибу.
– Катю, а що так мало олів’є? На п’ятьох же.
На п’ятьох. У моїй квартирі. За мій рахунок. За моєю плитою.
Опівночі вони вже добряче випили. Свекруха обняла мене за плечі, аж запах спиртного вдарив у лице.
– Ти не ображайся, дівчинко. Ми ж по-простому. Без церемоній. Ти тепер наша.
І тут Віра, сміючись, ляпнула:
– Добре, що брат учора мамі скинув фото столу. А то мама не вірила, що тут є чим поживитися.
Я завмерла з тарілкою в руках.
– Яке фото? – спитала я.
У кімнаті стало тихо на секунду. Віктор різко встав.
– Та що ти мелеш?
Але Віра вже не зупинилась.
– Та зранку ж у сімейний чат кинув. І написав: “Приїжджайте після одинадцятої, Катя наготовила, як у ресторані”. Ще й смайлик поставив.
У мене в руках задзвенів телефон. Я відкрила повідомлення. Віктор, мабуть, забув видалити. Сімейний чат. Фото мого столу. І його текст: “Тільки без попередження, зробимо сюрприз. Вона спочатку побурчить, зате всіх нагодує”.
Оце був перший перелом. Не “не знав”. Не “випадково”. Він сам їх покликав. Мною прикрився.
Я поклала телефон перед ним на стіл.
– Побурчу? – спитала я.
Свекруха одразу змінила тон. Сіла рівно, зробила ображене лице, як свята жінка.
– Катю, ну що ти починаєш? Він хотів як краще. Щоб родина разом. Ти ж господиня. Чи тобі шкода тарілки салату для рідних?
– Не салату шкода, – сказала я. – Мене вам не шкода.
– Ой, почалося, – фиркнула тітка Зіна. – Зараз молоді всі такі. Квартиру отримала, чоловіка отримала, а родину його терпіти не хоче.
Я повернулась до Віктора.
– Скажи їм, що це моя квартира.
Він почервонів.
– Катю, не зараз.
– Ні. Зараз.
Свекруха поставила келих і вже без усмішки сказала:
– А що ти нею так трясешся? Все одно сім’я. Сьогодні твоя, завтра спільна. Ми з Віктором це вже обговорили.
Я не одразу зрозуміла.
– Що обговорили?
Віктор встав так різко, що стілець скрипнув.
– Мамо, замовкни.
Але було пізно. Вона вже полізла в сумку, дістала складений аркуш і кинула на стіл, ніби козир.
– Та що тут приховувати? Ми хотіли по-людськи. Після свят піти до нотаріуса. Щоб ти оформила половину квартири на чоловіка. Це нормально. А як інакше? Він же тут живе. Чи ти його в приймаки взяла?
У мене в грудях аж похололо.
Я розгорнула папір. Чернетка довіреності. Мої дані. Дані квартири. Все вже надруковано. Лишився підпис.
Оце був другий перелом. Вони прийшли не святкувати. Вони прийшли перевірити, наскільки я зручна.
Я пішла в коридор, взяла їхні ключі з тумби, телефоном викликала таксі і повернулась у кімнату.
– Машина буде за сім хвилин, – сказала я. – Одягайтесь.
– Ти нас виганяєш? – свекруха аж схопилась за серце. – У новорічну ніч? Та ти бездушна!
– Ні, – відповіла я. – Я просто перестала бути дурною.
Віра почала кричати, що я зіпсувала свято. Тітка Зіна сунула в пакет недоїдену нарізку. Свекруха стояла посеред кімнати й тиснула на жалість:
– Вітю, скажи хоч ти. Це ж твій дім теж.
Я підійшла до шафи, дістала його документи, зарядку, дві футболки, зубну щітку, кинулa все в пакет і поставила біля дверей.
– Ні, – сказала я. – Це був мій дім. До сьогодні.
Віктор зблід.
– Катю, ти через один папірець?..
Я відчинила двері.
– Через тебе. Забирай маму. І пакет. Ключі залиш.
