– Ти з дідом спиш чи з банкоматом? – Андрій сказав це при всіх, крутячи в руках мій телефонний зарядний, ніби в себе вдома. – На п’ятнадцять років старший. Любов, кажеш?

Я поставила пакет із тортом на стіл і подивилась йому просто в очі.

– А ти чого так нервуєш? Свого віку злякався чи чужого чоловіка?

Люда одразу влізла між нами, усміхнена, м’яка, правильна.

– Та перестаньте. Андрій жартує. Він у мене прямий, але добрий. Просто хвилюється за тебе, Анжело.

Оце в нього й була маска. При людях – турботливий чоловік. Дома, як я потім дізналась, він давно рив під усіх.

Він сів ближче й знову почав.

– Не вірю я в таку любов. Молода жінка не піде за чоловіка сорока п’яти просто так. Значить, там квартира, гроші, документи. Щось же є.

– Є, – сказала я. – Порядність. Тобі не знайоме слово?

Він усміхнувся кутиком рота.

– Порядність? Це коли дружина сидить тихо й не шукає кращого варіанту?

Я зрозуміла, що він б’є не в мене. Він щось перевіряв. На Люду навіть не дивився, але кожне слово кидав їй під шкіру.

Я не стрималась.

– Ти б краще за своїми рогами дивився, а не за моїм шлюбом.

У кімнаті стало тихо. Люда зблідла, але тут же вчепилась у мою руку.

– Анжело, ти що таке кажеш? Андрій, не слухай. Вона образилась.

Він засміявся. Спокійно. Навіть занадто.

– Та я й не слухаю. Я ж не істеричка.

Того вечора я пішла додому з важким серцем. Люді одразу подзвонила.

– Скажи йому правду сама. Бо буде біда.

Вона фиркнула в слухавку.

– Не буде. Він сліпий. Він бачить тільки себе. Я вже пів року знімаю з нього гроші, а він навіть чеки не дивиться.

Я завмерла.

– Які ще гроші?

– Та звичайні. На ліки для бабусі, на продукти, на доглядальницю. Він дає, я відкладаю. Все одно скоро бабусина квартира буде його. Ми продамо дві, купимо будинок. А там уже при розлученні я своє заберу. Не хвилюйся, я все прорахувала.

Мене аж пересмикнуло.

– Ти з глузду з’їхала?

– Не читай мені моралі. І так важко. Я, між іншим, теж жертва. Обіцяли одне життя, а живу з жлобом.

На ранок Люда сама мені написала: “Все нормально. Він нічого не знає”.

А ввечері подзвонила вже сусідка з їхнього під’їзду.

– Твоя подруга в халаті під дверима сидить. Без ключів. Андрій її виставив.

Я приїхала за десять хвилин. Люда стояла на сходах боса, з мокрим волоссям, притискаючи до себе пакет із косметикою. Біля дверей валялась її сумка, а зверху – чеки, таблетки, білизна, якісь папери.

Вона тарабанила в двері кулаками.

– Відкрий! Ти не маєш права! Там мої речі!

Двері відчинились рівно настільки, щоб вилетіла ще одна сумка. Слідом – її паспорт і зарядка.

– Речі забрала. Іди до того, хто тобі сережки купував, – спокійно сказав Андрій. – Телефон я теж почитав. Дякую за чесність.

Люда кинулась до дверей, але він уже замкнув. Ключ провернув двічі.

Під’їзд гудів. Сусідки визирали, як на виставу. Люда ридала й кляла мене.

– Це ти! Це через тебе! Якби ти не ляпнула про роги, він би не поліз у телефон!

Я вже хотіла відповісти, але в цей момент двері знову відчинились. Андрій вийшов одягнений, чистий, з папкою в руках. Не злий. Навпаки – тихий, з лицем ображеного чоловіка.

– Я не звір, – сказав він так, щоб чули всі. – Я навіть дав тобі шанс. Але ти не просто гуляла. Ти мене обкрадала.

І простягнув мені кілька чеків.

Я глянула – аптека, великі суми, дорогі препарати. Ті самі “ліки для бабусі”, про які Люда мені говорила.

– Покажи їй друге, – прошепотіла Люда, раптом сівши на сходинку.

Він усміхнувся.

– А, друге? Звісно.

І дістав із папки ще один документ. Не чек. Виписку з банку.

Гроші, які він нібито давав на бабусю, уже три місяці йшли не Люді. На окремий рахунок самої бабусі. Бо бабуся, виявляється, давно все зрозуміла й попросила Андрія платити напряму. А Люді він спеціально давав дрібні суми готівкою – дивився, як далеко вона зайде.

Я підняла очі на нього. І тут він добив.

– І ще одне. Бабуся жива. І квартиру вона сьогодні переписала не на мене.

Люда підскочила.

– На кого?

Він подивився на неї так, ніби вперше бачив.

– На доглядальницю. Ту саму, яку ти жодного разу не відвідала.

Люда відкрила рот, але звуку не було. Телефон у неї в руці засвітився. На екрані вискочило повідомлення: “Ти сьогодні не приїдеш? І не пиши більше. Мені проблеми не треба”.

Вона схопилася за стіну.

Андрій поклав її ключі на підвіконня. Не від квартири. Від старої валізи, яку виніс останньою.

– Оце все, що в тебе реально було. Забирай. І не стукай. Тут тебе вже немає.

Valera

Популярне