– Ти з дідом спиш чи з банкоматом? – Андрій сказав це при всіх, крутячи в руках мій телефонний зарядний, ніби в себе вдома. – На п’ятнадцять років старший. Любов, кажеш?
Я поставила пакет із тортом на стіл і подивилась йому просто в очі.
– А ти чого так нервуєш? Свого віку злякався чи чужого чоловіка?
Люда одразу влізла між нами, усміхнена, м’яка, правильна.
– Та перестаньте. Андрій жартує. Він у мене прямий, але добрий. Просто хвилюється за тебе, Анжело.
Оце в нього й була маска. При людях – турботливий чоловік. Дома, як я потім дізналась, він давно рив під усіх.
Він сів ближче й знову почав.
– Не вірю я в таку любов. Молода жінка не піде за чоловіка сорока п’яти просто так. Значить, там квартира, гроші, документи. Щось же є.
– Є, – сказала я. – Порядність. Тобі не знайоме слово?
Він усміхнувся кутиком рота.
– Порядність? Це коли дружина сидить тихо й не шукає кращого варіанту?
Я зрозуміла, що він б’є не в мене. Він щось перевіряв. На Люду навіть не дивився, але кожне слово кидав їй під шкіру.
Я не стрималась.
– Ти б краще за своїми рогами дивився, а не за моїм шлюбом.
У кімнаті стало тихо. Люда зблідла, але тут же вчепилась у мою руку.
– Анжело, ти що таке кажеш? Андрій, не слухай. Вона образилась.
Він засміявся. Спокійно. Навіть занадто.
– Та я й не слухаю. Я ж не істеричка.
Того вечора я пішла додому з важким серцем. Люді одразу подзвонила.
– Скажи йому правду сама. Бо буде біда.
Вона фиркнула в слухавку.
– Не буде. Він сліпий. Він бачить тільки себе. Я вже пів року знімаю з нього гроші, а він навіть чеки не дивиться.
Я завмерла.
– Які ще гроші?
– Та звичайні. На ліки для бабусі, на продукти, на доглядальницю. Він дає, я відкладаю. Все одно скоро бабусина квартира буде його. Ми продамо дві, купимо будинок. А там уже при розлученні я своє заберу. Не хвилюйся, я все прорахувала.
Мене аж пересмикнуло.
– Ти з глузду з’їхала?
– Не читай мені моралі. І так важко. Я, між іншим, теж жертва. Обіцяли одне життя, а живу з жлобом.
На ранок Люда сама мені написала: “Все нормально. Він нічого не знає”.
А ввечері подзвонила вже сусідка з їхнього під’їзду.
– Твоя подруга в халаті під дверима сидить. Без ключів. Андрій її виставив.
Я приїхала за десять хвилин. Люда стояла на сходах боса, з мокрим волоссям, притискаючи до себе пакет із косметикою. Біля дверей валялась її сумка, а зверху – чеки, таблетки, білизна, якісь папери.
Вона тарабанила в двері кулаками.
– Відкрий! Ти не маєш права! Там мої речі!
Двері відчинились рівно настільки, щоб вилетіла ще одна сумка. Слідом – її паспорт і зарядка.
– Речі забрала. Іди до того, хто тобі сережки купував, – спокійно сказав Андрій. – Телефон я теж почитав. Дякую за чесність.
Люда кинулась до дверей, але він уже замкнув. Ключ провернув двічі.
Під’їзд гудів. Сусідки визирали, як на виставу. Люда ридала й кляла мене.
– Це ти! Це через тебе! Якби ти не ляпнула про роги, він би не поліз у телефон!
Я вже хотіла відповісти, але в цей момент двері знову відчинились. Андрій вийшов одягнений, чистий, з папкою в руках. Не злий. Навпаки – тихий, з лицем ображеного чоловіка.
– Я не звір, – сказав він так, щоб чули всі. – Я навіть дав тобі шанс. Але ти не просто гуляла. Ти мене обкрадала.
І простягнув мені кілька чеків.
Я глянула – аптека, великі суми, дорогі препарати. Ті самі “ліки для бабусі”, про які Люда мені говорила.
– Покажи їй друге, – прошепотіла Люда, раптом сівши на сходинку.
Він усміхнувся.
– А, друге? Звісно.
І дістав із папки ще один документ. Не чек. Виписку з банку.
Гроші, які він нібито давав на бабусю, уже три місяці йшли не Люді. На окремий рахунок самої бабусі. Бо бабуся, виявляється, давно все зрозуміла й попросила Андрія платити напряму. А Люді він спеціально давав дрібні суми готівкою – дивився, як далеко вона зайде.
Я підняла очі на нього. І тут він добив.
– І ще одне. Бабуся жива. І квартиру вона сьогодні переписала не на мене.
Люда підскочила.
– На кого?
Він подивився на неї так, ніби вперше бачив.
– На доглядальницю. Ту саму, яку ти жодного разу не відвідала.
Люда відкрила рот, але звуку не було. Телефон у неї в руці засвітився. На екрані вискочило повідомлення: “Ти сьогодні не приїдеш? І не пиши більше. Мені проблеми не треба”.
Вона схопилася за стіну.
Андрій поклав її ключі на підвіконня. Не від квартири. Від старої валізи, яку виніс останньою.
– Оце все, що в тебе реально було. Забирай. І не стукай. Тут тебе вже немає.
