У двері подзвонили пізно, вже після дев’ятої. Я саме складала в шафу випрасувану сорочку сина, а Назар виглянув у вічко і каже:
— Мамо, там якийсь дядько у формі. І з кавуном.
У мене аж праска з рук мало не випала. Виходжу в коридор — стоїть Сергій. У військовій формі, втомлений, неголений, а в руках той самий великий кавун.
— Я не зміг, — каже. — Вибач. Не можу тебе втратити.
Я дивилась то на нього, то на той кавун, то на його дорожню сумку біля дверей. Мама з кухні вийшла, витерла руки об рушник і тільки тихо спитала:
— Людо, це хто?
А я сама ще місяць тому не думала, що він взагалі з’явиться в моєму житті.
До Одеси я їхати не хотіла. Я сто разів казала подрузі: яка відпустка, яка Одеса, коли робота, війна, дім, син. Але мама вперлась:
— Ти вже забула, коли відпочивала. Їдь. Назар не маленький.
Я й поїхала. Вперше за багато років. До того все життя було просте: робота, дім, син, мама. Без чоловіків.
Бо мій чоловік утік ще до народження дитини. На восьмому місяці я зібрала пакет з речами, свої документи, обмінну карту і повернулась до мами. Дмитро тоді сказав п’яний:
— Я надто молодий для цього всього.
— Для чого? Для мене чи для дитини?
— Для всього.
І все. Більше від нього толку не було. Потім через роки виліз, хотів із сином знайомитись.
— Немає в тебе сина, — сказала я. — Ти від нього відмовився.
Після того я жила жорстко. Робота, садок, школа, лікарняні, гуртки, чеки з аптек, мамина пенсія, мої підробітки. Потім нормальна посада, велика компанія, своя квартира. Все сама. Без романів.
В Одесі перші дні ми з подругою просто лежали на пляжі. Я навіть телефон рідко брала до рук. Мама скидала фото, як Назар їсть котлети, а я вперше за довгий час просто мовчала.
А потім я пішла гуляти містом сама. На зворотному шляху купила кавун. Великий, важкий, дурна голова. Продавець ще питає:
— Донесете?
— Донесу, — кажу.
Не донесла. Через сто метрів руки вже відривались.
І тут голос:
— Можна допомогти?
Обертаюсь — чоловік у формі. Кремезний, засмаглий, спокійний. Я спершу напружилась, але кавун реально вислизав з рук.
— Добре, дякую.
Йшли мовчки. Потім він спитав:
— Ви не місцева?
— З Києва.
— Відпочиваєте?
— Трохи.
— І правильно. Люди мають право хоч трохи видихнути.
Біля готелю я сама від себе такого не чекала.
— А ходімо на пляж. Кавун їсти.
Він усміхнувся.
— Я хотів запропонувати. Але думав, може, у вас чоловік в номері.
— Там тільки подруга. Я давно сама. А у вас?
— Дружина з дітьми в Німеччині. Потім захотіла розлучення.
— Я Люда.
— Сергій.
Ми сіли на пляжі, різали той кавун пластиковим ножем з готельного номера, сік тік по руках, пісок лип до ніг. Говорили довго. Про Київ, про Одесу, про дітей, про війну. Без зайвого.
Потім усе закрутилось дуже швидко. Я залишила подругу в одному готелі, а сама переїхала до Сергія в інший. Подруга мені в телефон:
— Ти серйозно? Ти?
— Серйозно.
— Людо, ти ж завжди була правильна.
— Значить, вже ні.
До кінця відпустки ми були разом. А перед розставанням домовились просто:
— Без обіцянок, — сказав він. — Без красивих слів.
— Добре, — сказала я. — Значить, без них.
Я повернулась до Києва. Знову робота, наради, таблиці, продукти з супермаркету, каструля борщу на плиті, мамині таблетки на столі, Назарові кросівки в коридорі. Але в квартирі все було на місці, а в мене в голові — ні.
Телефон мовчав. Я теж не писала. Так і домовлялись.
Мама дивилась на мене за вечерею і питала:
— Ти захворіла? Нічого не їси.
— Все нормально.
— Нормально в тебе тільки на словах.
Я злилась сама на себе. Доросла жінка, керівниця відділу, а ходжу і думаю про чоловіка, з яким їла кавун на пляжі.
І от через місяць — дзвінок у двері. Назар відчинив.
— Мамо, там дядько у формі.
Я вийшла — і все стало ясно без довгих слів. Сергій стояв з кавуном, з потертою сумкою, в пилюці з дороги.
— Я приїхав на два дні, — каже. — Потім навчання. А далі назад. Я знаю, що не маю права влазити в твоє життя. Можеш зараз сказати “йди”.
Мама мовчки забрала в нього кавун і понесла на кухню. Назар стояв у коридорі й дивився то на мене, то на нього.
— Це хто? — спитав син.
— Це Сергій, — сказала я.
Сергій глянув на Назара і просто сказав:
— Добрий вечір.
Без пафосу. Без гри.
Ми сіли на кухні. На столі — чай, ніж, тарілка, розрізаний кавун. Мама навмисне грюкала чашками, але не лізла. Назар мовчав, потім встав і пішов у кімнату, тільки кинув:
— Мамо, якщо це нормальний чоловік, то хай хоч не зникає.
Оце і був той момент, після якого вже не було куди ховатись.
Сергій сидів, крутив у руках ключі і казав прямо:
— Зі мною буде важко. Дзвінки не завжди. Зв’язок не завжди. Нерви, чекання, страх — все буде. Я не ображусь, якщо ти зараз відмовишся.
Я теж сказала прямо:
— Я вже жила без чоловіка. І сама все тягнула. Мене цим не налякаєш.
Він підняв на мене очі.
— То що?
Я встала, взяла його сумку з коридору і занесла в кімнату.
— Заходь. І кавун свій домий, бо весь коридор заляпав.
