Ольга чекала в лікарняному коридорі, холодіючи від напруги. Нарешті медсестра простягнула конверт. Пальці ніяково рвали папір, але нарешті потрібний лист опинився в руках. Дівчина опустила очі, і …
Місяць до цього …
У кутку кімнати, в залізному ліжечку сиділа крихітна дівчинка. Вона була настільки мала, що здавалася новонародженою, хоча Оля знала – їй 11 місяців. З лялькового личка на незнайомців дивилася пара величезних сірих очей.
– Ось і Галинка, – з удаваною веселістю заговорила Тетяна Анатоліївна, – знайомтеся!
Дівчина міцніше стиснула руку чоловіка і несміливо потягнула вперед, до ліжечка з малятком. Михайло, дерев’яний від хвилювання, поклав поруч з Галинкою брязкальце. Дівчинка на секунду скосила очі на подарунок і знову втупилася на Олю.
«Як в душу дивиться», – майнула в голові у дівчини дивна думка.
Чоловік осмілів першим. Якомога лагідніше заговорив він завченими на школі прийомних батьків фразами:
– Привіт. Мене звуть Михайло, а це Оля. Ми прийшли погратися з тобою. Любиш гратися?
Дівчинка мовчала.
– Брязкальце тобі принесли, дивись, – Міша знову взяв яскраву іграшку і струснув, – як чудово дзвенить, чуєш?
Але дитина не повернулася на звук. Вона мовчки, не моргаючи, дивилася Олі в очі, немов чекала чогось.
– Привіт, я Оля. Ми прийшли … – голос затремтів і раптом захрип. Подумки Оля закінчила фразу: «ми прийшли за тобою». Цього не можна говорити, але в голові звучало лише одне: «Це моя дочка. Потрібно забрати її звідси. Швидше!!»
Над вухом раптом загуркотів голос Тетяни Анатоліївни – Оля забула, що лікар з ними, і здригнулася від несподіванки.
– У Галинки легенева дисплазія, вона з лікарень не виходить. Туди-сюди всі 11 місяців, туди-сюди. Недоношеною народилася … І контакт з ВІЛ, вам говорили?
– ВІЛ?? – голос чоловіка звучав як ніби здалеку, – ні, нічого не говорили. Ми відразу озвучили, що не готові … Як це вийшло??
«Бігти. Хапати і бігти!!» – билося в голові у Олі.
А сірі очі все так само дивилися, не відриваючись, пронизуючи дівчину наскрізь.
– Ні, нам таке не підходить! – вигукнув Мишко.
Тут дівчинка здригнулася і відвела погляд. Все зрозуміла. Оля чула ще, як чоловік щось палко обговорює щось з лікарем, але їхні голоси ставали все тихішими й тихішими, закрутилася голова і світло несподівано згасло.
Прокинулась дівчина в невеликій задушливій кімнаті. Поруч з нею сидів ошелешений Мишко. Тетяна Анатоліївна перебирала баночки в коробці з червоним хрестом.
– Де ж нашатир, він точно був тут …
– Не потрібно, – Оля слабо посміхнулася і сіла. – мені вже краще…
– УФ, перший раз у нас таке, – лікар явно зазнала полегшення. – Ну що, я так зрозуміла, Галя вам не підходить?
– Ні, – холодно відповів Мишко.
– Підходить! – одночасно з ним викрикнула Оля.
До самого вечора чоловік був похмурий і мовчазний. Поїли в тиші, не дивлячись один на одного, потім він загримів посудом, а вона без сил впала в крісло в надії задрімати. Їй всюди ввижався погляд сірих очей і німе запитання: «Мама, це ти?».
І Оля наважилася. Зібрала всі сили, підійшла до чоловіка, обняла.
– Міша, я просто відчуваю, що вона моя дочка. Наша дочка, розумієш? Інша мені не потрібна …
Міша опустив кухоль в раковину і повернувся до дружини.
– Оль, але ВІЛ?
– Ти ж знаєш, контакт не вирок. Може вірусу немає. А якщо є, вона все одно гідна жити повним життям, розумієш, повним?? Вона буде бігати, гратися, сміятися, обіймати нас з тобою. Її будуть любити! Хіба не це найважливіше?
– Ох, як на словах все просто … – Міша важко зітхнув, але в його голосі більше не було сили. – Ти точно все вирішила?
– Точно.
Значить ризикнемо.
… Дівчина дістала нарешті з конверта потрібний лист. Очі забігали по рядках. Серце, здається, билося всередині голови – боммм, бомммм, бомммм. Знову, з початку, ще раз, і ще один. Прочитати уважно кожне слово, кожен символ.
Пацієнт: Галина Михайлівна Р.
Вік: 1 рік
Матеріал для аналізу: венозна кров.
Результат: ВІЛ НЕ ВИЯВЛЕНО.
Їх з Мишком дочка здорова.
Ви б зробили такий відчайдушний крок, як ця сімейна пара?
