Павло зайшов у кухню так, ніби в нього за спиною оркестр грає. Не зняв навіть куртки — тільки підняв руку з коробкою, блиснув екраном і, сміючись, крутонув телефон перед моїм обличчям.
— Дивись, який красень! — він ткнув пальцем у камеру. — Взагалі інша якість. Оце я себе зараз зніму…
Я стояла біля плити з мокрою ложкою в руці. На столі ще лежав недоїдений шматок тірамісу — я вчора купувала, бо хотілося, щоб у домі було хоч трохи свята. Ложка зависла в повітрі, а він уже натискав кнопки, крутився, шукав світло.
— Та зачекай, — кажу тихо. — Ти… серйозно?
Він навіть не повернувся. Лише кинув через плече:
— Та що?
Я подивилась на його долоні: акуратні, теплі, впевнені. На зап’ясті — годинник, який він «вигідно» взяв минулого року. На столі — мій телефон, що третій день просив зарядку так, ніби благав води.
— Мені сорок було тиждень тому, — сказала я. — Пам’ятаєш?
Він нарешті глянув, але не очима — швидше відмітив, як людина відмічає зайвий предмет у кімнаті.
— Та пам’ятаю. Я ж привітав. Рафаелло приніс.
Слово «Рафаелло» прозвучало так, ніби він приніс мені ключі від нового життя.
Я витерла руки об рушник і повільно сіла. Стілець скрипнув. У вікні вже чорніло, у коридорі миготіла лампочка — Павло обіцяв поміняти ще влітку.
— Ти ж тоді зранку втік, — нагадала я. — Я тебе зупиняла. Питала, чи ти нічого не забув.
— Бо я на роботу спізнювався, — він махнув рукою, ніби відганяв муху. — Роксолано, ну що ти зараз починаєш?
Я не «починала». Я просто знову побачила той четвер. Як він поспіхом натягував черевики. Як я стояла в халаті на кухні, під лампою, що тріщить, і чекала бодай секунди тепла. А він поцілував у щоку — швидко, сухо — і вже за дверима крикнув: «Увечері!»
Увечері він справді прийшов. Поклав на стіл коробку. І сказав тостом: «Щастя-радості-позитиву». Навіть не спитав, як день. Навіть не глянув, що в мене на столі — букет троянд від колег, сумка від старшого сина, гаманець від молодшого, цукерки… мій молодший місяцями складав дрібні купюри з кишенькових.
Тоді я просто кивнула. Проковтнула. Усміхнулась, щоб не зробити з вечора біду.
А тепер біда сама підкотилася до мене на глянцевому екрані.
Павло вмостився навпроти й почав розповідати, як продавець «порадив саме цей». Як «взагалі-то давно хотів». Як «не шкода, бо це річ».
— А ти ж казав, що зарплату затримують, — вийшло в мене не докірливо, а здивовано. — І що треба відкладати на репетиторів. На університет.
Він знизав плечима і задоволено провів пальцем по екрану.
— Ну… я ж якось викрутився. Взяв, де було, доклав. Та й що? Я ж не можу ходити, як дід, із древнім телефоном.
Я мовчала. У голові крутилася дрібниця — як вчора молодший син запитав: «Мамо, тобі цукерки смакують? Я вибирав, щоб великі». І як він зітхнув з полегшенням, коли я сказала: «Дуже».
— А мені ти нічого не міг «якось викрутити»? — я підняла очі. — Не Мальдіви. Не машину. Просто… щось не з АТБ у коробці.
Павло зробив вираз обличчя, яким зазвичай дивився на новини: втомлений і трохи роздратований.
— Ти знову про подарунки? — Він постукав по столу. — Роксолано, ти доросла жінка. Тобі що, треба, щоб я тобі сережки купував, щоб ти відчувала себе… не знаю… коханою?
Я не відповіла. Бо як тільки я відкривала рот, з мене виходило або «я ж не про сережки», або «ти мене не бачиш» — а ці слова в нашому домі завжди помирали між холодильником і телевізором.
Він раптом усміхнувся, ніби знайшов ідеальне рішення:
— Слухай, я тобі можу віддати свій старий телефон. Йому ніц не бракує. Там камера нормальна. Чого ти зі своїм мучишся?
— Ти серйозно? — я навіть нахилилась уперед. — Ти купуєш собі новий, а мені… «старий віддам»?
— А що такого? — він підняв брови. — Тобі ж головне — дзвонити. І взагалі… ти ж працюєш. Можеш сама собі відкласти. У тебе ж і премії бувають.
Премії… Я згадала свою останню премію: я тоді заплатила за зуби молодшому, бо йому боліло, а він терпів і не казав, щоб не «тягнути гроші». Я згадала, як ми з Павлом стояли в аптеці, і він скоса дивився на ціну, а потім буркнув: «Давай дешевше, і так зійде».
Я піднялась. Не різко. Повільно. Так, як піднімаються люди, коли розуміють: сидіти й далі — значить погодитись.
— Павле, — я сказала вже твердіше. — Ти собі економити не звик, так?
— Так, — він розвів руками, ніби це було чимось гідним медалі. — Я себе поважаю.
Я стояла між ним і плитою. Пахло холодною кавою, яку він зранку так і не допив. На підвіконні — вазон, який я поливаю. Він у нас єдиний, хто завжди отримує свою воду вчасно.
— А мене ти поважаєш? — запитала я. — Хоч інколи?
Він коротко засміявся. Не зло — швидше зневажливо, як сміються з «дурних жіночих образ».
— Ну от знов… Та що ти вигадуєш? Я ж з тобою живу. Діти в нас. Дім. Все є.
— «Все є», — повторила я. І раптом відчула, як це звучить: ніби я — частина меблів. Ніби «дім» — це стіни, а не люди, які в ньому дихають.
Павло підняв телефон і знову включив камеру.
— Давай, посміхнись, — сказав він, наводячи на мене. — Я друзям скину, хай зацінять. Може, лайкнуть.
Я не посміхнулась. Я дивилась у чорне око камери і думала: от так він мене й бачить — фоном. Кухня, дружина, стіл. Нічого, що потребує уваги.
— Не знімай мене, — сказала я.
— Та ти що, з глузду? — він опустив телефон, але не вимкнув. — Я ж не в інтернет викладаю, тільки своїм.
Я підійшла до тумбочки, де лежали наші документи, квитанції, старі гарантійні талони і мій паспорт у потертій обкладинці. Поруч — коробочка з прикрасами, де в мене було дві пари сережок: одна — від мами ще до весілля, друга — біжутерія, яку я купила сама, бо «щось хотілося».
Павло стежив за мною, вже насторожено.
— Ти що робиш? — запитав.
Я дістала з коробочки свої сережки — мамині. Ті, що я берегла «на особливий випадок». Вони були маленькі, прості, золоті.
Павло полегшено фиркнув:
— О, бачиш? В тебе ж є сережки. Знову драму розводиш…
Я мовчки пройшла до столу, поклала сережки на серветку — обережно, як кладуть щось живе. Потім взяла його коробку «Рафаелло», ту саму, яку він приніс на мій день народження, і поставила поруч. Сережки й «Рафаелло» лежали поряд — дві речі з різних світів, які раптом стали одним рядком.
Павло відкрив рот, ніби хотів щось сказати, але вийшло лише:
— Ти що задумала?
Я взяла його новий телефон зі столу. Він миттєво смикнувся, рука напружилась, очі стали гострими.
— Не чіпай, — швидко сказав він. — То дороге.
Я повільно повернула телефон екраном до нього і поклала назад. Не кинула. Не вдарила. Просто поклала.
— Бачиш? — сказала я. — Я навіть твоє дороге кладу обережно.
Він застиг. А я простягнула руку до його куртки, що так і висіла на спинці стільця, знайшла внутрішню кишеню й витягла чек. Він не встиг сховати — видно, хвалився так, що забув.
Павло підскочив:
— Ей! Ти лазиш по моїх кишенях?!
Я розгорнула чек і провела пальцем по сумі. Нуль за нулем — як удари.
— Оце «якось викрутився», — сказала я тихо.
Він спробував вирвати папірець, але я відступила на крок. Не тому, що боялась. А тому, що вперше за довгий час мені захотілося, щоб між нами була дистанція.
— Віддай, — шипів він. — Ти не маєш права!
Я подивилась на нього — і побачила не чоловіка, який любить, а чоловіка, який охороняє свою покупку.
Я склала чек удвоє. Потім ще раз. Рівненько. Поклала на стіл поруч із сережками й коробкою цукерок.
— Маєш, — сказала я.
Павло стояв, дихав голосно. За дверима грюкнув ліфт — хтось повертався додому. Наш дім теж був «повен всього», як він казав. Тільки в ньому ставало тісно.
Я пішла в спальню й відкрила шафу. Дістала невелику валізу — ту саму, що ми колись брали на море, коли ще сміялися в дорозі й зупинялися біля придорожніх кав’ярень просто тому, що пахло кавою.
— Ти куди зібралась? — Павло з’явився в дверях, упершись плечем у одвірок. — Ти що, цирк влаштовуєш через телефон?
Я не відповіла. Я складала речі без метушні: білизну, светр, зарядку — свою, що ледь жива. На дні валізи знайшлась моя стара косметичка з надщербленим дзеркальцем.
— Роксолано, — його голос змінився. З’явилась та інтонація, коли він відчував, що може втратити контроль. — Ти давай без істерик. Подумай про дітей.
— Діти вже подумали про мене, — сказала я, не повертаючись. — А ти — ні.
Він наче захлинувся словами. Потім різко сказав:
— Ну добре. Що ти хочеш? Щоб я завтра купив тобі айфон? Га? Щоб ти заспокоїлась?
Я застібнула валізу. Звук блискавки пройшов по кімнаті, як риса.
— Я хочу, щоб ти не торгувався зі мною, — сказала я. — Але ти торгуєшся навіть зараз.
У коридорі я зупинилась, взулася. Павло стояв поруч, то робив крок до мене, то назад, ніби не знав, чи кричати, чи вмовляти.
— Ти куди підеш? — спитав.
Я дістала телефон і набрала номер старшого сина. Гудок. Другий. Третій.
Павло дивився на мене так, як дивляться на людину, що раптом перестала бути зручною.
— Алло, мам? — голос сина був сонний, але одразу насторожений. — Щось сталося?
Я затиснула ручку валізи міцніше.
— Відчиниш мені на одну ніч? — спитала я.
У трубці була коротка пауза — та сама, після якої люди не вигадують виправдань, а просто діють.
— Звісно, — сказав син. — Я зараз замовлю тобі таксі. Скинеш геолокацію?
Я вийшла на сходову клітку, і холодний запах бетону вдарив у лице. Двері за спиною ще були відчинені — Павло стояв у світлі коридору, з телефоном у руці, ніби з щитом.
Я не грюкнула. Просто притягнула двері до себе й тихо зачинила.
Замок клацнув так, як клацають речі, що більше не відчиняються «просто так».
