У мій шістдесят п’ятий дзенькнув телефон, і я одразу зрозуміла: спокою не дадуть.
Я навіть не дивилась, хто пише. Засунула телефон у шафу під светри, взяла лопату й вийшла чистити сніг. Хотіла одного – щоб цей день минув без людей.
– З днем народження, моя королево! – гукнув сусід Микола через паркан. – Я зараз до вас зайду. З тортом.
– Не треба до мене заходити, – відрізала я. – І ключі від хвіртки я вам не давала.
Він засміявся, ніби я пожартувала. Оце і була його маска: добрий, турботливий, завжди з пакетом із магазину, завжди перший біжить, якщо комусь зле. У селі його мало не святим вважали.
За годину він уже стояв у мене на порозі. З пакетом, тортом і коробкою ліків.
– Ви ж учора казали, що тиск скаче. Я в місті був, купив. Чек ось, усе чесно.
Я чек не взяла.
– Я вас не просила.
– Та що ви така колюча? – усміхнувся він. – Самі ж тут одна. Хто вам, як не я?
Я вже хотіла зачинити двері, коли він тихо додав:
– До речі, вам син писав. Телефон же вимкнений.
У мене рука з дверей зісковзнула.
– Звідки ви знаєте?
– Та він мені вчора дзвонив. Номер ваш я йому дав. Хотів сюрприз зробити.
Оце був перший удар. Я двадцять років будувала стіну, а цей чужий чоловік поліз туди без дозволу.
– Ви дали мій номер? Хто вам дозволив?
– Та не кричіть. Рідна ж кров. Я ж для вас стараюсь.
Я виштовхала його за двері. Пакет із ліками полетів у сніг. Він ще стояв, усміхався, ніби я істеричка, а він – рятівник.
Телефон я дістала тільки ввечері. Там було дванадцять пропущених. І одне повідомлення від незнайомого номера: “Мамо, я приїхав. Стою біля вашої хвіртки”.
У мене похололи руки.
Я вискочила надвір. Біля хвіртки нікого. Зате на лавці під навісом сидів Микола.
– Де він?
– Поїхав, – спокійно сказав він. – Я з ним поговорив.
– Про що ви з ним говорили?!
– Правду сказав. Що ви не дуже раді його бачити. Що ви й у пологовому від нього відмовились. Навіщо хлопцю зайвий раз серце рвати?
У мене в голові аж задзвеніло. Це вже була межа. Він не просто вліз у моє життя. Він заговорив моїм голосом.
– Ви хто такий, щоб за мене говорити?
– Людина, якій не байдуже, – тихо відповів він. – Ви ж самі себе з’їсте. А я поруч.
Я вдарила дверима так, що шибка задрижала. Усю ніч не спала. Перед очима – пологовий, біла стеля, чоловік із винуватими очима, і мій підпис під відмовою.
Вранці я поїхала в місто. Не до сина. До нотаріуса.
Бо раптом згадала одну дрібницю. Місяць тому Микола напрошувався “допомогти” з документами на субсидію. Я тоді дала йому папку, бо тиск, бо голова гуділа, бо він такий правильний.
Нотаріус довго переглядав копії й раптом підняв на мене очі.
– Ви справді хотіли оформити довіреність на сусіда?
– Яку ще довіреність?
Він мовчки посунув мені папір.
Моя копія паспорта. Мій ідентифікаційний код. І проект довіреності – на право розпоряджатися рахунком і будинком “у зв’язку зі станом здоров’я”.
У мене в грудях щось обірвалося. Оце був другий перелом. Не турбота. Не самотній вдівець із добрим серцем. Він обкладав мене тихо, як снігом.
Я повернулась додому й не зайшла в хату. Одразу пішла до нього.
Він саме колов дрова. Побачив мене – усміхнувся.
– Ну що, охололи?
Я мовчки кинула йому в сніг папери. Потім – чек на ліки. Потім – запасний ключ від моєї хвіртки, який знайшла в його кишені вчора, коли він нахилився за пакетом.
Усмішка з нього злізла.
– Ви не так зрозуміли…
– Ні, – сказала я. – Це ти не вгадав.
Я дістала телефон, набрала сина й увімкнула гучний зв’язок.
– Приїжджай, – сказала я, дивлячись Миколі в очі. – Тільки цього разу двері тобі відкрию я.
А до нього додала:
– Ще раз підійдеш до моєї хвіртки – говоритимеш уже не зі мною. З поліцією.
