У мій шістдесят п’ятий дзенькнув телефон, і я одразу зрозуміла: знову не дадуть спокою. Я навіть не дивилась, хто пише. Засунула телефон у шафу під светри, взяла лопату й пішла чистити сніг.

У мій шістдесят п’ятий дзенькнув телефон, і я одразу зрозуміла: спокою не дадуть.

Я навіть не дивилась, хто пише. Засунула телефон у шафу під светри, взяла лопату й вийшла чистити сніг. Хотіла одного – щоб цей день минув без людей.

– З днем народження, моя королево! – гукнув сусід Микола через паркан. – Я зараз до вас зайду. З тортом.

– Не треба до мене заходити, – відрізала я. – І ключі від хвіртки я вам не давала.

Він засміявся, ніби я пожартувала. Оце і була його маска: добрий, турботливий, завжди з пакетом із магазину, завжди перший біжить, якщо комусь зле. У селі його мало не святим вважали.

За годину він уже стояв у мене на порозі. З пакетом, тортом і коробкою ліків.

– Ви ж учора казали, що тиск скаче. Я в місті був, купив. Чек ось, усе чесно.

Я чек не взяла.

– Я вас не просила.

– Та що ви така колюча? – усміхнувся він. – Самі ж тут одна. Хто вам, як не я?

Я вже хотіла зачинити двері, коли він тихо додав:

– До речі, вам син писав. Телефон же вимкнений.

У мене рука з дверей зісковзнула.

– Звідки ви знаєте?

– Та він мені вчора дзвонив. Номер ваш я йому дав. Хотів сюрприз зробити.

Оце був перший удар. Я двадцять років будувала стіну, а цей чужий чоловік поліз туди без дозволу.

– Ви дали мій номер? Хто вам дозволив?

– Та не кричіть. Рідна ж кров. Я ж для вас стараюсь.

Я виштовхала його за двері. Пакет із ліками полетів у сніг. Він ще стояв, усміхався, ніби я істеричка, а він – рятівник.

Телефон я дістала тільки ввечері. Там було дванадцять пропущених. І одне повідомлення від незнайомого номера: “Мамо, я приїхав. Стою біля вашої хвіртки”.

У мене похололи руки.

Я вискочила надвір. Біля хвіртки нікого. Зате на лавці під навісом сидів Микола.

– Де він?

– Поїхав, – спокійно сказав він. – Я з ним поговорив.

– Про що ви з ним говорили?!

– Правду сказав. Що ви не дуже раді його бачити. Що ви й у пологовому від нього відмовились. Навіщо хлопцю зайвий раз серце рвати?

У мене в голові аж задзвеніло. Це вже була межа. Він не просто вліз у моє життя. Він заговорив моїм голосом.

– Ви хто такий, щоб за мене говорити?

– Людина, якій не байдуже, – тихо відповів він. – Ви ж самі себе з’їсте. А я поруч.

Я вдарила дверима так, що шибка задрижала. Усю ніч не спала. Перед очима – пологовий, біла стеля, чоловік із винуватими очима, і мій підпис під відмовою.

Вранці я поїхала в місто. Не до сина. До нотаріуса.

Бо раптом згадала одну дрібницю. Місяць тому Микола напрошувався “допомогти” з документами на субсидію. Я тоді дала йому папку, бо тиск, бо голова гуділа, бо він такий правильний.

Нотаріус довго переглядав копії й раптом підняв на мене очі.

– Ви справді хотіли оформити довіреність на сусіда?

– Яку ще довіреність?

Він мовчки посунув мені папір.

Моя копія паспорта. Мій ідентифікаційний код. І проект довіреності – на право розпоряджатися рахунком і будинком “у зв’язку зі станом здоров’я”.

У мене в грудях щось обірвалося. Оце був другий перелом. Не турбота. Не самотній вдівець із добрим серцем. Він обкладав мене тихо, як снігом.

Я повернулась додому й не зайшла в хату. Одразу пішла до нього.

Він саме колов дрова. Побачив мене – усміхнувся.

– Ну що, охололи?

Я мовчки кинула йому в сніг папери. Потім – чек на ліки. Потім – запасний ключ від моєї хвіртки, який знайшла в його кишені вчора, коли він нахилився за пакетом.

Усмішка з нього злізла.

– Ви не так зрозуміли…

– Ні, – сказала я. – Це ти не вгадав.

Я дістала телефон, набрала сина й увімкнула гучний зв’язок.

– Приїжджай, – сказала я, дивлячись Миколі в очі. – Тільки цього разу двері тобі відкрию я.

А до нього додала:

– Ще раз підійдеш до моєї хвіртки – говоритимеш уже не зі мною. З поліцією.

Valera

Популярне