Вже минув рік з того часу, як від мене пішов чоловік. Він майже нічого мені не пояснив, просто сказав, що зустрів і покохав іншу жінку. Можливо, я просто йому набридла, а може, він мене ніколи і не любив. Лише зараз у нього виникло справжнє кохання і з’явилася та бажана сім’я.
Його не стримало навіть те, що на той момент я була в декреті і просто не могла працювати. Грошей було мало і вижити з трьома дітьми на них було просто нереально. Старша донька вже ходила у садок, а ось молодшому було всього півтора рочка.
Грошима не було кому допомогти. Мама на пенсії, а сестра взагалі у іншому місті живе.
– Нічого страшного, виживеш, – сказала мені свекруха. – Квартира твоя, ніхто її забирати не буде. Та й аліменти він тобі платить і без виконавчого листа. Могла б “дякую” сказати.
Дійсно, чоловік платив мені 5 тисяч – четверту частину офіційної зарплати. Хоч особливо це нам ніяк не допомагало. З цими проблемами ми зовсім забули подати на розлучення. Я всіляко намагалася заробити грошей, аби сім’ю прогодувати, не до судів мені тоді було.
Свекруха приходила до нас раз на місяць, аби з малими побавитися. З донькою гуляла, а меншого трохи говорити вчила. Іноді, навіть фрукти приносила. А ось чоловік мій до дітей не приходив взагалі. Сказав, що тепер, це вже не його сім’я, у нього є інша.
Так я промучилася рік, а потім все ж вмовила директора дитячого садочку взяти мого меншого у наймолодшу групу. З того часу, мені стало набагато простіше. Я влаштувалася на нормальну роботу і стала заробляти набагато більше.
– У Вітюші мого, скоро дитинка буде, – весело сказала свекруха телефоном. – Давай, швидше подавай на розлучення. Я не хочу, аби мій молодшенький онук байстрюком народився.
Я так зрозуміла, коханка чоловіка була вагітна, десь на 8 тижні. Я не довго думала і швидко подала заяву на розірвання шлюбу.
Минув тиждень і мій чоловік потрапив у страшну аварію. Він завжди любив швидкість і адреналін, тому я зовсім не здивувалася, що з ним таке трапилося. Автомобіль ми купували разом, у шлюбі. Звичайно, його вже ніяк не відремонтуєш, але мене засмучувало не це. Шкода було чоловіка, та і свекруху. Як не крути, а все ж рідні люди. Але мого співчуття свекрусі було мало. Одного разу вона мені подзвонила і сказала:
– Ти повинна забрати його до себе і доглядати за ним.
– А чого це я повинна? Ми з ним давно розійшлися!
– Офіційно, ти йому ще дружина. Розлучення не було. А отже, доглядати за ним повинна саме ти, – повідомила мені свекруха. – Вчора дзвонила його жінка, сказала, що більше нічого спільного з інвалідом мати не хоче. Аборт навіть зробила. А ти ще дружина, тому повинна йому допомогти.
Дійсно, розлучення нам поки не дали, оскільки відповідач був у лікарні у важкому стані.
– Слухайте, я йому вже не дружина рівно з того моменту, як він покинув мене і моїх дітей. Вибачте, але за рік він навіть не спробував з дітьми зустрітися. Сказав, що у нього нова сім’я, то нехай ця сім’я тепер за ним і доглядає. А з розлученням я розберуся. Та і у нього мати рідна є. Ви ж так за синочка переживаєте, от і піклуйтеся про нього.
– Хочеш, щоб я за ним горшки виносила? – обурилася свекруха. – Я цю місію виконала багато років тому, тепер це обов’язок дружини. Яка ж ти все-таки невдячна. Серця у тебе немає! Не переживай, я обов’язково дітям твоїм розкажу, що ти батька-інваліда кинула!
Тобто тепер, його кинула я, а не він мене рік тому.
Свекруха все ж забрала його до себе. Звичайно, він ще у поганому стані, але лікарі кажуть, що він швидко поправляється. До речі, розлучення я все-таки отримала.
А зараз, свекруха ходить по всьому місту і розповідає, яка ж я погана дружина, кинула її синочка у важкий момент.
– Як тільки Вітюша в аварію потрапив, вона хвостиком махнула і кинула його напризволяще. А коли здоровий був і гроші платив, то був потрібен. Пропащі зараз жінки пішли.
Шкода, але більшість її підтримує. Образливо те, що люди просто не знають всієї історії. Свекруха розповідає лише те, що вигідно їй. Я вже настільки втомилася від цих розмов, що думаю просто продати квартиру і поїхати в інше місто до сестри. Мабуть, так і буде.
А як би ви вчинили на моєму місці?
