Історія про кота …
У нас у дворі жив кіт. Звичайний, безпородний, тільки життя його покидало, як і людей. Колись він втратив частину хвоста – залишився лише короткий обрубок. Ліве вухо було порване, зрослося погано. Одне око через шрам не відкривалося, а тільки мружилося. Бувало, дивишся на кота, а він на тебе. І здається – ніби звірюка в тебе цілиться. Тільки рушниці немає.
Насправді кіт цей був добрий. На людей ніколи не злився, хоча люди його не шанували. І кликали його – «Страховиськом». Не Ваською, не Барсиком – «Страховиськом». Так, втім, виглядав він страшно, сам розумієш.
А він, може, і розумів, що слово образливе, та на людей не ображався … Коли кричали «Страховисько», нявчав у відповідь, намагався махати обрубком хвоста, навіть біг назустріч. Дива все чекав … Тільки дітям було заборонено до нього торкатися, а ті, хто старший, на нього шикали.
Траплялося, його обманювали. Підкликали до себе, а замість їжі водою з відра обливали. Пам’ятаю, часто думав тоді: чому ми такі злі? Хочемо, щоб до нас ставилися по-людськи, щоб розуміли наші проблеми, а з тими, хто слабший – жорстокі і нещадні.
Кіт, коли його поливали, терпів. Притискав вуха і покірно мокнув. Бувало, навіть терся до ноги, нявчав. Немов вибачався за те, що такий не гарний, нікчемний, що викликає у людей ненависть. Він отримував стусани, його виганяли з передпокою, ніби зганяючи всю накопичену злість – за несправедливість нашого життя.
Один раз бідолага хотів увійти в будинок, попросити на кухні їжі, але йому прищемили лапу дверима.
Він потім кульгав, лапа заживала повільно, але все одно пробачав людям, тягнувся до них. І, немов у покарання за те, що він такий незлобивий, хтось нацькував на «Страховисько» сусідських собак. Кіт не зміг втекти або застрибнути на паркан – підвела хвора кінцівка. Я був в кімнаті, почув його крики, майже людські. Вибіг на вулицю, відігнав дворняг – озлоблених, брудних. З породи тих, що стадом готові нагавкати на кожного зустрічного – ховаючись під парканом. Але ніколи не полізуть в бійку з сильним противником.
«Страховисько» лежав у калюжі крові, нерухомо. Знаєш, я раптом подумав – він такий же, як ми. Як я, як всі зломлені життям мешканці комуналок. Тільки не вміє ненавидіти … Підняв його на руки, обережно, дбайливо. Ніс додому, дуже боячись, що завдам біль, адже він жахливо страждав. Увійшов до кімнати, сам не знаючи, що робити. Він хрипів і задихався. Я сів на стілець, акуратно поклав його на коліна. Спробував погладити по голові, побоюючись, що завдам новий біль.
А «.Страховисько» раптом спробував замуркотіти. Так! Він не хрипів і не вив, він намагався муркотіти! Дякував за те, що приголубили. Людина дала йому крапельку тепла, нехай і перед смертю – звір намагався дякувати за це чудо, забувши про власний біль.
Кіт помер у мене на колінах. Потягнувся головою, потертися об долоню. Виструнчився і завмер. Більше не дихав, я перестав відчувати, як б’ється його серце.
Потім я довго сидів нерухомо, з мертвим котом на колінах. Все думав про нас, людей. Про те, як ми ставимося один до одного, та й не тільки один до одного – просто до тих, хто слабший. Цей звір, якого звали «Страховиськом» – нещасний каліка, все життя шукав хоч крапельку тепла – відкрив мені щось дуже важливе. Я раптом прозрів: у багатьох з нас все нормально з фізичною оболонкою, з тілом, але жорстко покалічена душа. «Виродок» – так сьогодні можна сказати майже про кожного …
Що ви думаєте про таких людей, які проходять повз немічних тварин?
