Уже минуло два роки, як він разом з нею жив в маленькій орендованій квартирі на околиці міста. Його в ній все влаштовувало. І навіть те, що вона була сиротою, його теж влаштовувало, тому що він відчував себе центром її всесвіту.
Правда, був якийсь далекий самотній родич, якого вона відвідувала два рази в тиждень і навіть оплатила йому операцію по ампутації ноги і подальшого протезування. Але вона це робила сама, його особливо не повідомляла про це і не турбувала.
У нього був чіткий план. Свій власний будиночок, бажано в лісі. Саме будиночок, невеликий, затишний, без будь-якої помпезності. І собака. Обов’язково великий, довгошерстий, дуже породистий, з родоводом, якого він виховає сам і він буде брати призи на всіляких собачих виставках.
У нього в дитинстві було все. А ось собаки не було. І будиночка в лісі теж не було. І, добившись посади заступника директора в одній великій компанії, він точно знав, що тепер все це точно буде.
Вона собаку не хотіла. Категорично. Всі його спроби умовити і показати цих милих цуценят розбивалися об її сльози і благання дати їй спокій в цьому питанні.
Сьогодні він приготував їй сюрприз.
Це була ділянка землі, поруч з лісом, яку він, нарешті, знайшов після двох років пошуку. У його кишені лежала маленька коробочка з кільцем. І він був упевнений, що саме там – серед яскравого сонця, що пробивається крізь ялинові лапи, квітучих кущів жимолості, з їх легким ароматом літнього тепла – він повинен зробити їй пропозицію. Він собі придумав, що буде малювати їх майбутній будинок прутиком на землі і вмовляти її на великого, довгошерстого породистого собаку.
Вона затримувалася. І тремтячим голосом повідомила телефоном, що її родичу стало гірше. Тому сьогодні вона буде пізно.
Родич … Родич … Він подзвонив своєму старому армійському другові. Вони сиділи в кафе вже три години. Його телефон постійно вібрував, але він не звертав на це уваги.
Він уважно розглядав фотографії і слухав те, що розповідав його товариш, за сумісництвом приватний детектив. Ось – вона щасливо посміхається, а він йде поруч, трохи накульгуючи. У променях сонця блищить протез. Видно, що вона спеціально йде дуже повільно, щоб він встигав.
Ось – вона тримає його голову руками, дуже ніжно, а він ласкаво дивиться їй в очі. А ось – її, такі знайомі, сльози, коли вона їде від нього, а в його очах божевільна надія, що вона обов’язково повернеться.
І ім’я у нього виявилося красиве – Мартін. Він не питав друга, як йому вдалося зробити такі якісні фотографії. У тих сферах, де працював його армійський товариш, такі питання не задавалися.
У середу у неї був вихідний. Він подзвонив їй і сказав, що під будинком чекає таксі. Вона повинна прямо зараз вийти і приїхати з таксистом туди, куди її привезуть. Це не займе багато часу. А йому терміново потрібна її допомога.
Через три кілометри від міської межі, таксі зупинилося. Вона побачила безліч земельних ділянок, розділених сітчастими тимчасовими огорожами, які були схожі на гігантську шахову дошку.
Навколо була тиша. І тільки в будівельному вагончику на ділянці біля самого лісу, лунали дивні шарудіння і незрозуміле сопіння. А потім… Вона в знемозі сіла просто на землю.
«Мда … перший раз таке бачу. Ви хоч розумієте, панночка, що привезли до нас у клініку ледь живу дворнягу, та ще й з відмороженими лапами? Навіщо вам це? Це дуже дорога операція, а пес настільки виснажений, що все одно – не жилець … »
«Він дуже складно звикає до протеза. Ми більше не можемо тримати його в клініці. Тільки куди Ви його заберете? Це дуже великий собака для звичайної міської квартири. Я Вас попереджав. Тепер шукайте притулок»…
«Він постійно виє. Коли Вас немає, він не їсть і не ходить. Ви повинні приїжджати частіше, якщо хочете, щоб він звик до протеза і почав нормально ходити»…
«У нас обов’язково буде свій будинок і собака. Великий, довгошерстий, дуже породистий і з родоводом»…
Велика і худа кудлата дворняга, яка шкутильгає, з протезом на пошкодженій лапі, бігла до неї назустріч. Вона дуже старалася саме бігти, голосно підвиваючи, зі сльозами радості на змученій і нескінченно щасливій собачій мордочці.
Пролунав гучний чоловічий голос:
«Мартін, ми так не домовлялися!
Ну що ж ти попереду господаря? А як же тепер мій сюрприз?»
Вам сподобалася ця історія?
