У роздягальні басейну до моїх синів причепилися ще до того, як вони встигли перевзутися.
— А ви звідки? — Із Запоріжжя, — каже старший. — Як із Запоріжжя? А чого ви українською говорите? У нас тут всі по-русски.
Степан навіть рушник не поклав. Стоїть з мокрою головою і каже:
— Ну, виходить, не всі. Ми говоримо українською.
Вони прийшли додому з пакетами з басейну, з мокрими шапками, з хлоркою від курток. І знову те саме питання.
— Мамо, а що, з Запоріжжя не можна говорити українською? — питає менший, поки я витрушую з сумки окуляри і довідку від педіатра.
Я вже звикла. Ми таке чуємо майже щодня, тільки виходимо за хвіртку.
На дитячому майданчику. В магазині біля хліба. В поліклініці під кабінетом. Спочатку: — Ви звідки? Потім обов’язково: — Ой, а чого українською?
Колись я б і сама так не говорила. У нас вдома все було російською. Мама говорила російською. Я з дітьми теж. Книги, фільми, музика — все таке саме.
А потім почалася війна, і я вже не могла робити вигляд, що це мене не стосується. Але легко не було.
Я пам’ятаю наші перші тижні. Стою в магазині, тримаю в руці чек, молоко, хліб і не можу швидко скласти просте речення. Плутаюсь. Червонію. Продавчиня дивиться.
— Говоріть нормально, я вас поняла, — каже вона.
А я вперлася.
— Нормально я і говорю.
Вдома теж було не гладко. Діти спочатку сміялися з якихось слів.
— Мамо, не “шкарпетки”, а… — і далі по-старому.
— Ні, шкарпетки, — казала я і складала їх після прання в комод.
На холодильнику в нас висіли папірці. “Двері”. “Каструля”. “Ліки”. “Ключі”. Діти крутили очима, але читали. На столі лежали нові книжки українською. В телефоні — нова музика. В машині — теж.
Одного разу менший прибіг із кімнати і каже:
— Мамо, я забув, як це слово російською.
Оце і був мій перелом. Не великий пафосний момент. Просто дитина стоїть у піжамі, з олівцем в руці, і не може згадати старе слово.
Я тоді мовчки домила каструлю і сіла поруч з ним робити уроки.
Але люди не відчепилися. На вулиці сусідка зупинила мене біля хвіртки.
— Ви ж із Запоріжжя? — Так. — Дивно. У вас там же всі російською.
Я тримала пакет з продуктами, там стирчав батон і пачка гречки.
— Не всі, — кажу. — Бачите ж.
Ще гірше було, коли дорослі починали це говорити дітям. Не мені. Саме дітям.
Після басейну старший кинув на стілець мокрі плавки і сказав:
— Мені не сподобалось, як той дядько говорив. Наче ми якісь не такі.
— А ви що сказали? — питаю.
— Що ми з України і говоримо українською. Все.
І я дивлюся на нього. На його рюкзак, з якого стирчить пляшка для води. На мокрий рушник на підлозі. На телефон, де в чаті знову повідомлення від тренера. І думаю тільки про одне: діти вже не ламаються там, де я колись ламалася роками.
За ці два роки в нас удома все змінилося. Мова змінилася. Книжки на полицях змінилися. Музика на кухні змінилася. Навіть сваримося ми вже українською.
І коли нас знову питають: — Ви звідки? Я вже відповідаю коротко: — Із Запоріжжя.
А якщо далі лізуть зі своїм “а чого українською?”, то я теж довго не розводжу.
— Бо це наша мова. Вам ще щось пояснити?
І йду далі. З ключами в руці, з пакетом з магазину, з дітьми попереду. Українською.
