Я була дочкою, про яку мріє кожна жінка: слухняною, турботливою, ніжною. Люди вітали мою маму з тим, що їй вдалося так виховати мене. Однак я зробила те, чого ніколи не роблять дочки хороших матерів: перестала спілкуватися з нею. Хороші дівчатка так не можуть вчинити, і багато хто засуджує мене за це. Але у мене були на те причини.
Мене звуть Ліза, зараз мені 38 років, і я хочу поділитися з вами історією про те, як я порвала стосунки зі своєю мамою і що отримала від цього.
На весільних фотографіях мої батьки виглядають абсолютно щасливими. Мама хотіла сильніше прив’язати до себе батька, тому постаралася швидше народити мене. Але через 4 роки він пішов від нас. Не знаю, що стало причиною – інша жінка або повна відсутність у моєї мами розуміння меж і її прагнення до тотального контролю. Знаю лише, що вона болісно переживала його відхід і була вкрай вражена тим, що його не зупинила навіть дитина. Який сенс тоді народжувати було?
Своєю присутністю я щодня, щогодини нагадувала їй про її невдачі – саме так мама називала свій шлюб. Проєкт, який не вдався. Що ж, якщо вже тут не вийшло, треба хоча б з дочки зліпити щось пристойне – те, що потім можна гордо показати знайомим. І мене віддали на танці. Мені туди не хотілося, але викликати невдоволення мами я не сміла й справно ходила. Таланту у мене не було, вершини я не підкорювала, відповідно, перших місць на конкурсах не отримувала. І тоді вона зрозуміла, що від пропащого чоловіка і діти народяться непутящі. Ще один провальний проєкт.
У всіх своїх бідах мати звинувачувала мене. Це я була винна в тому, що її життя загублене, я – причина неуваги до неї чоловіків, я – її квиток в самотню старість. Від неї я дізналася, що у мене спина «як у візника», «робітничо-селянське» обличчя і фігура цеглою. З такою зовнішністю, говорила вона, в житті буде нелегко. Що б я не одягла, до мене прилітало: «вирядилася як опудало, ніякого смаку». Навіть форма моїх нігтів змушувала її презирливо піднімати брову і підтискати губи.
При цьому мамине прагнення контролювати все не зникало. Мої речі в шафі повинні були бути укладені так, як веліла вона. До 15 років я милася виключно під її наглядом, а моя сумка щодня оглядалася на предмет «забороненого»: записок від хлопчиків, сигарет і навіть жуйок. Щодня наносячи удари по моїй самооцінці, мати говорила мені, що просто готує мене до складнощів дорослого життя. Але зараз, у свої 38, я розумію, що найбільшою складністю в моєму житті була вона.
Може здатися, що моя мати – якесь абсолютне зло. Зараз, коли всі можливі емоції стосовно матері пережиті мною, я розумію, що вона не була байдужою і черствою. Просто її не навчили, вона не вміла бути доброю. Та й життя було нелегким: виховувати дочку самостійно, без допомоги і підтримки з боку – це важко.
Я часто думаю, що її роздратування на мене нерідко було викликано звичайною втомою. Я росла в 90-ті, і в той час, коли у багатьох моїх подруг з повним комплектом батьків найбільшими ласощами був хліб з цукром, у нас в холодильнику завжди було вершкове масло, м’ясо і дефіцитні продукти. Я була добре одягнена, ходила на платні гуртки – всі матеріальні блага були до моїх послуг.
Але мама вважала мене невдячною: попри те, що вона давала, мені весь час було мало. Мало її, мало нормальних стосунків і близькості, мало розмов з нею. Хотілося ненових ганчірок, не згущеного молока, а щоб як у моєї подруги Світлани: сидіти з мамою на кухні в перешитому старому халаті, пити чай з цукром, розповідати про подруг, однокласників і слухати історії її молодості. І щоб вона гладила мене по голові і посміхалася. Але у моєї матері були інші цінності.
У 31 рік я була заміжня і чекала дитину. Мама була досі незадоволена мною: чоловіка я знайшла так собі, робота незрозуміла і безглузда, а дітей народжувати такі безвідповідальні люди взагалі не повинні.
Чоловік, приходячи з роботи, завжди відразу розумів, що я спілкувалася з мамою: будь-який контакт з нею перетворював мене в якусь загублену тварину. Я ставала апатичною, млявою, все падало з рук. Але я не припиняла відносини з нею: адже це моя мати, просто вона важка людина.
Потім народилася дочка. Мені, звичайно, вона здавалася прекрасною. Але бабуся завжди знаходила чим вколоти: волоссячко рідкувате, вуха так само безглуздо стирчать, як у мене. Ще не розмовляє? Не вивчила букви? Ну що ж, є в кого, ти теж зірок з неба не хапала.
Попри презирливе ставлення до мене, мама вимагала багато уваги. Я купувала їй продукти, проводила з нею час. Якщо я не з’являлася тиждень, мама ображалася і скаржилася на невдячність: вона мені все своє життя, а я … Те, що у мене з’явилася дитина, її анітрохи не бентежило: хто тут важливіший, врешті-решт?
Чоловік постійно твердив мені, що пора вибудувати кордони і визначити пріоритети: я втомлююся з дочкою, яка страждає то від сліз, то від зубів, а мати замість допомоги тільки підкидає дров у цей вогонь. Я слухала його, кивала і … не могла. Не сьогодні. Ще трохи. Можливо завтра. Вона ж моя мати.
Якось раз мама подзвонила мені і попросила прийти. Я думала, що вона хоче поскаржитися на сусідів зверху або обговорити чергову новину, але все виявилося набагато гірше. У своїй різкій манері вона зажадала, щоб я підписала документи на продаж її квартири, яка була оформлена на нас обох. Я запитала, що все це означає, і вона відповіла, що купить собі меншу квартиру, а решту грошей вкладе в бізнес якогось знайомого. А поки все не організується, поживе з нами у 2-кімнатній квартирі.
Природно, я хотіла відмовити маму від цієї затії: ясно, що в результаті вона залишиться без житла і без грошей. Вона кричала, дорікала мені в невдячності, в небажанні дати їй дах над головою, коли вона так цього потребує. На мої заперечення у неї знаходилися все нові і нові аргументи, які під кінець звелися до того, що я тільки й чекаю її смерті і все, що мені потрібно, – це її квартира.
Мене приголомшила така нахабність і несправедливість. Все своє життя я намагалася бути хорошою дочкою і робила те, чого чекала від мене мама. Але це вже було занадто. Вперше в житті я висловила своїй матері все, що думала. Був страшний скандал, в ході якого мати сказала щось про те, що навіть сусідка до неї ставиться краще, ніж рідна дочка.
Додому я йшла як уві сні. Дочка після цієї гучної сцени вередувала і не хотіла сидіти в колясці. Я накричала на неї прямо на вулиці. Вона заплакала, чим ще більше розлютила мене. Удома чоловік запитав, де ми були, як пройшов наш день і що з настроєм у дитини. Його розпитування остаточно роздратували мене, я наговорила йому різких слів і демонстративно закрилася в кімнаті.
Після всього, що сталося вночі я не могла заснути. Мені було соромно перед чоловіком, і особливо – перед дочкою. Цей момент, де я кричу на свою 2-річну дитину, – її я вже бачила у своєму дитинстві. Тільки тоді на місці наляканої дівчинки була я. Але ж я божилася, що ніколи не вчиню зі своєю дочкою так, як вчинила зі мною моя мати.
В ту ніч я зрозуміла, що цими відносинами знищую своє життя, стосунки з коханою людиною і власною дочкою. Моя мати – нескінченна маніпуляція. Я більше не хотіла бути її жертвою, не хотіла бачити її, слухати, яка вона інтелігентна і якими порожніми і безглуздими стали люди. Хоча я і жила окремо, мама завжди була присутня в моєму житті – і, зрозуміло, незмінно засуджувала. Більше так жити було неможливо.
Я перестала брати слухавку, коли вона дзвонила, купувати і привозити їй продукти. Мені було відомо, що у неї є стабільний дохід і вона ні в чому не має потреби. Ну а якщо щось трапиться, двоюрідна сестра обіцяла повідомляти мені.
Згодом про те, що я перестала спілкуватися з мамою, дізналися всі родичі і знайомі. І я була здивована тим, що практично ніхто не підтримує мене, – але ж кожен з них хоча б раз так відчув на собі всю тяжкість характеру моєї матері.
Вони всі знали її, багато хто вважав її холодною і неприємною жінкою, їм були відомі наші відносини. І незважаючи ні на що, кожен вважав своїм обов’язком сказати мені з докором: «Але ж вона твоя мати». Багато родичів перестали розмовляти зі мною. Лише 3 людини – чоловік, подруга і двоюрідна сестра – подумали про мене і підтримали беззастережно.
Навіть малознайомі люди болісно реагували. Якщо де-небудь заходила мова про батьків і я говорила, що ми з мамою не спілкуємося, ставлення до мене невловимо змінювалося – і не в кращу сторону.
Я не могла всім розповідати про своє дитинство, про те, що гроші і речі для моєї мами важливіші від мене. Їм було начхати на те, що я нікого не хочу карати або мстити – мені просто хочеться вберегти свою доньку від того, що відчувала в дитинстві я сама. І, мушу зізнатися, попри нерозуміння навколишніх, мені було легше. Моє життя перестало нагадувати поле бою, де весь час доводиться від когось відбиватися.
Я не хвалюся своїм рішенням і нікому не бажаю такого. Переривати відносини з людиною, яка повинна бути ближчою за всіх, – це боляче. Але ще болючіше, коли тебе нескінченно ранять кожним словом, кожним вчинком. Зрештою стає так нестерпно, що хочеться втекти, і вже неважливо, що буде далі.
І все ж я повинна сказати спасибі своїй матері. Завдяки їй я зрозуміла: важливі не наряди і не імпортна риба в красивій упаковці – важливі відносини з близькими людьми. Тепер замість того, щоб заробити зайву тисячу за понаднормову роботу, я виберу свою сім’ю і проведу час з ними.
Що ви думаєте про рішення нашої героїні? Чи згодні ви з тим, що людина має право «розлучитися» зі своїми батьками?
