Ніж дзенькнув об дошку так голосно, що я сама здригнулась. Куряча ніжка, ще вчора рум’яна й пахуча після новосілля, лежала на тарілці й виглядала так, ніби її хтось образив. Олексій стояв у дверях кухні, не заходив, як суддя на порозі залу.
— Я це їсти не буду, — сказав він і навіть не глянув на мене. Глянув на тарілку.
Я притисла пальцями край стільниці, щоб не сказати зайвого.
— Учора ти їв і хвалив… — тільки й вичавила.
Він знизав плечима, ніби ми говорили про погоду.
— Учора було свіже. Сьогодні — вже ні. Ти ж розумієш.
Я тоді ще була… м’яка. Три місяці шлюбу, квартира бабусі, свіжі рушники, нові чашки — все ніби “наше”. І я подумала: ну, вперся, та й вперся. Щоб не сваритися через гречку, я закотила рукави.
Через годину на столі стояла свіжа печена картопля, відбивні, салат із огірка, який я різала так дрібно, ніби від того залежало наше майбутнє. А потім я стояла біля раковини і відтирала сковорідку, і здавалося, що цей жир — не від м’яса, а від чужих правил, які раптом осіли на моєму житті.
Наступного ранку будильник задзвенів, як завжди. Але я підскочила на двадцять хвилин раніше — сама собі встановила ще один будильник, тільки без звуку. У квартирі було прохолодно, на кухні пахло чайником і нічною тишею.
Олексій зайшов, уже в сорочці, застібаючи манжет.
— А що на сніданок? — спитав так, ніби це пароль.
— Яйця, — сказала я і розбила перше об край пательні.
— Тільки не вчорашні.
Я повернулася. Яйця були з холодильника. Свіжі. Але він вимовив це так, ніби я могла вранці підсунути йому щось “не те” — і це вже про довіру, а не про їжу.
Я мовчки посмажила, поклала на тарілку, поруч — два бутерброди. Це він, до речі, брав на роботу нормально. Бутерброд не потрібно розігрівати, і він чомусь не викликав у нього паніки “вже не те”.
— Дякую, — кинув він, швидко поїв і пішов. На порозі тільки додав: — Ввечері щось нормальне, добре?
“Нормальне”. У цьому слові було все: і план, і наказ, і оцінка.
Увечері я повернулася о сьомій. Ліфт їхав повільно, наче знущався. Я зайшла в квартиру, зняла взуття, сумка з глухим стуком впала на підлогу. Хотілося тільки одного — відкрити серіал і мовчки прожувати щось просте. Хліб із сиром, яблуко, чай — і все.
На кухні Олексій уже сидів. Не з книжкою. Не з телефоном. Просто сидів і дивився, як я ставлю чайник.
— Я купила макарони, — сказала я, ще сподіваючись, що сьогодні пройде легше.
Він повільно підняв голову.
— Макарони — то не вечеря. До них має бути соус. І м’ясо. І салат. Ти що, не розумієш?
Я відчула, як у мене всередині щось клацнуло. Не біль — радше холод.
— Я на роботі була десять годин, — сказала я й обережно, ніби це було щось крихке, поставила чашку на стіл. — Я не робот.
— А я, значить, робот? — він різко встав. — Я приходжу додому і хочу поїсти як людина.
“Як людина”. А я хто? Тінь із кухні?
Я відкрила холодильник. Там стояла каструля з супом, який я варила вчора. Він був ще теплий на смак, я знала. Супи на другий день навіть кращі. Я потягнулася до каструлі — і почула, як він видихнув.
— Тільки не вчорашнє.
Я закрила холодильник так акуратно, що аж сама здивувалася: руки в мене не тремтіли. Навіть голос не зламався.
— Добре, — сказала я. — Буде “сьогоднішнє”.
Я чистила картоплю, поки він ходив по кімнаті й клацав пультом. Телевізор шумів, ніби теж вимагав уваги. Вода текла, шкірка липла до пальців, нігті — мій нещасний манікюр, який я вже перестала робити — знову стали темні від картопляного крохмалю.
На пательні шкварчало м’ясо. Пара з каструлі затягнула вікно, і я ніби бачила себе в тому запітнілому склі — маленьку, втомлену, в халаті, який пахнув цибулею. У бабусиній квартирі, де колись пахло ваніллю і праскою, а тепер — тільки “свіжим”.
— Ти знову ці котлети хочеш із морозилки? — крикнув він з кімнати, не заходячи.
Я зупинилася з ложкою в руці.
— Це не котлети. Це м’ясо. Свіже, — сказала я й відчула, що вже виправдовуюся за те, чого не зробила.
Він зайшов, сперся на одвірок і оглянув стіл.
— Мама завжди готувала свіже, — сказав він тихіше, майже ласкаво. — Вона працювала вдома, але це не про роботу. Це про любов. Про турботу.
Він вимовив “любов” так, ніби я тримаю її в пакеті з магазину й лінуюся розпакувати.
Я витерла руки рушником. Повернулася до нього.
— Твоя мама не ходила на мою роботу, — сказала я. — І твоя мама не жила моїм життям.
Олексій посміхнувся — без радості.
— Навіщо ми тоді одружилися, якщо ти не хочеш… ну, бути дружиною?
“Бути дружиною”. Тобто бути кухнею.
Я сіла за стіл і подивилася на свої руки. Вони були не страшні, не покалічені — просто чужі. Наче з іншої людини. А в голові раптом спливли бабусині слова, які вона казала, коли я в дитинстві просила щось “прямо зараз”: “Ти не на базарі, дівчинко. Не кричи. Вибирай”.
Олексій поставив переді мною тарілку — свою. Порожню. Наче натяк: заповни.
Я підняла погляд на кухонну полицю. Там стояла бабусина цукорниця з тріснутою кришкою — я берегла її як пам’ять. Поруч — баночка з дріб’язком, який залишився після новосілля: монети, які гості кидали “на щастя”, смішні жести, багато сміху, обійми. Я тоді була така щаслива, що аж не помітила, як у той же день у наш дім зайшло ще щось — невидиме, але важке.
Після вечері він, задоволений, відсунув стілець.
— Ось. Інша справа, — сказав і потягнувся за телефоном. — Можеш, коли хочеш.
Наче дозвіл. Наче милість.
Уночі я не спала. Лежала й слухала, як він рівно дихає. Бабусин годинник у коридорі відміряв секунди. Я думала про те, що мені двадцять три, і в мене мав бути час на подруг, на манікюр, на кіно, на дурниці. А я вчуся різати салат так, як комусь правильно.
Вранці мама подзвонила сама.
— Ну як ви там, доню? — її голос був сонний, домашній.
Я довго мовчала, слухала, як у трубці тихо потріскує зв’язок.
— Він хоче, щоб усе було тільки свіже, — сказала я. — Щодня. І все не так. І все “мама робила”.
Мама зітхнула так, ніби в неї в руках важкий пакет.
— Його вже не переробиш. Звикай, — коротко сказала вона. — Сім’я — це…
— Не кажи мені, що це, — перебила я. Не голосно. Але так, що навіть сама себе не впізнала.
Мама замовкла. Потім тільки прошепотіла:
— Ти ж не маленька.
Це було сказано не як підтримка. Як вирок: тепер сама.
Я закінчила розмову і пішла на кухню. Олексій уже сидів там, чекав. На столі лежала чиста тарілка. Порожня, як учора.
— Каша буде? — спитав він і навіть не підняв очей від телефону. — Тільки нормальна. Не з учора.
Я відкрила холодильник. Там стояла каструля з тією самою кашею, яку я варила на два дні, бо так роблять всі нормальні люди, коли втомлюються. Я дістала каструлю і поставила на стіл.
Олексій нарешті глянув. Його брови ледь піднялися.
— Це що?
Я мовчки дістала з шафки маленький контейнер і почала перекладати туди кашу ложкою. Повільно, рівно, без метушні. Кришка контейнера клацнула — один раз. Точно. Як крапка.
Олексій не зрозумів.
— Ти куди це?
Я взяла з холодильника курячу ніжку, ту саму, “неправильну”, поклала в другий контейнер. Додала туди гречку. Свіжу? Вчорашню? Я навіть не називала це вже словами.
— Це тобі, — сказала я і поставила контейнери біля його тарілки. — На роботу. Щоб не пропало.
Він сидів, як кам’яний. Потім повільно відсунув контейнер, ніби боявся забруднитися самим фактом.
— А мені що їсти зараз?
Я відчинила шухляду, де лежали бабусині ключі від старої комори й наші нові — від поштової скриньки, від під’їзду, від “нашого” життя. Пальці самі знайшли зв’язку.
Я взяла свою сумку з крісла. На ходу накинула пальто. В коридорі зупинилася на секунду — не щоб подумати, а щоб зав’язати шарф, бо на вулиці було холодно.
Олексій вийшов з кухні й став посеред кімнати.
— Ангеліно… ти що, образилась? — він говорив уже тихіше. — Я ж просто хочу, щоб у нас було… як у людей.
Я не відповіла. Тільки поклала на тумбочку біля дверей бабусину цукорницю — акуратно, щоб кришка не дзенькнула. Ніби повернула їй місце в тиші.
Двері замкнулися м’яко. Без грюкоту.
На сходовій клітці я зупинилася, витягла з кишені телефон і, не дивлячись на екран, вимкнула будильник на завтра, який я ставила на двадцять хвилин раніше.
