В Уляни щаслива сім’я. З Павлом вони вже 20 років разом, а їхній син – випускник школи. Вони часто вибираються на природу і запрошують з собою сестру Уляни разом з її двома дочками. Ольга виховувала їх самостійно, тому Павло намагався бути для них чоловічою опорою.
Уляна займала керівну посаду на фірмі, а її чоловік займався будівництвом. Їхній син закінчує школу цього року. Це свято для сім’ї, яке вони вирішили відзначити заздалегідь, щоб потім не відволікати сина від екзаменів. Та й в Павла якраз цих вихідних день народження.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Вони взяли в оренду будиночок, де усі разом розмістилися. Вони чудово провели вихідні. Та коли вже усі збиралися додому Ользі стало погано. Їй викликали швидку. У лікарні жінка здала аналізи і їй поставили діагноз. Одна для Ольги це не було новиною. Вона вже давно знала про своє невиліковне захворювання, але не хотіла нікому розповідати.
У жінки була надія, що діагноз не підтвердиться. Лікарі давали їй кілька тижнів, які могли перевернутися в кілька днів. Племінниці переїхали до Уляни, а вона сама постійно навідувала сестру. Ольга багато років приховувала ще одну таємницю. Справжнім батьком її дітей є Павло. Лише зараз вона наважилася про це розповісти.
Сестра каялася і просила вибачення в Уляни. Та простила їй і дала обіцянку, що буде виховувати її дочок. Ольги не стало.
Уляна виконала свою обіцянку і взяла дітей під опікунство. Однак зраду чоловікові вона не могла пробачити, тому вирішила подати на розлучення. Все ж Павло продовжував приходити в гості до дітей і проводив з ними час.
Жінка вирішила разом з колишнім чоловіком, що розкажуть дівчаткам правду про їхнього батька пізніше, а поки що він для них дядько, як і раніше.
Чи правильно вчинила жінка в цій ситуації?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
