Редакція “Цікаво про” вирішила поділитися з підписниками цікавою історією, яка вчить ніколи не опускати руки і вірити, що навіть після найтемнішої ночі завжди настає світанок…
Мені було всього 22, коли я вийшла заміж. Максим був першим кавалером в університеті, та й мені чоловічої уваги ніколи не бракувало.
Коли ми заявили, що збираємося узаконити наші стосунки, то нікого не здивували своїм рішенням. Одногрупники жартували і казали, що наш союз — це щось само собою зрозуміле: найкрасивіший хлопець курсу з найпрекраснішою студенткою…
Нашому щастю раділи всі, окрім Марка — мого скромного і простенького одногрупника, який з першого року навчання був у мене шалено закоханий. Я з ним дружила, але ніколи навіть не дивилася на нього, як на чоловіка.
– Марко, чого ж ти! Ми з тобою завжди будемо друзями! Обіцяю.
Шкода, що мої слова були лише солодкою брехнею…
Як тільки отримала свій диплом — забула про існування Марка зі швидкістю світла.
На мене чекало щасливе сімейне життя, принаймні тоді мені так здавалося.
За кілька місяців у нас з Максимом з’явився первісток — синочок Остап. Я відчувала себе по-справжньому щасливою…
Трохи з часом я помітила, що чоловік почав пізно приходити з роботи, ховати від мене свій телефон, не хотів навіть торкатися до мене…
“У нього точно хтось з’явився…”, – думала я собі, розглядаючи своє змінене після пологів тіло в дзеркалі.
Свого коханого не збиралася віддавати без бою. Завагітніла другою дитиною. Вірила, що донечка зможе врятувати нашу сім’ю — як же я помилялася…
Після других пологів Максим віддалився від мене ще більше, а потім взагалі зник з мого життя, наче його ніколи й не було… Зібрав речі і пішов — без пояснень, виправдань і вибачень…
Я залишилася сама, як билиночка… Ще й дві маленькі дитини на руках. Батьки мої загинули, коли мені було 19 років, тож я ще й сирота — ні до кого по допомогу звернутися.
Шукала розради в пляшці. Сама й не помітила, як зі зразкової матері перетворилася на п’яницю, яку зігріває лише думка про 100 грамів.
Навіть не хочу пригадувати, що довелося пережити моєму 6-річному синочку Остапу. Якби не його допомога — страшно й уявити, що було б з маленькою Оленкою. Він її заспокоював, колисав, поки я намагалася проспатися після чергового загулу.
Одного разу мої діти були такі голодні, що Остапчику довелося бігти до сусідки і благати її про допомогу. Благо, Галина Іванівна — свята жінка. Дбала про моїх малих, як про рідних онуків. Я навіть дверей до квартири ніколи не зачиняла — знала, що добра старенька навідається до них, та й красти у мене було нічого.
Мене ж вона зневажала, присягалася, що зателефонує до поліції, і мене позбавлять батьківських прав.
– Ну, і дзвоніть! Бодай на 2 проблеми менше стане у моєму житті, — іронізувала я, ледь тримаючись на ногах.
Якось я загуляла в своєї подруги. Повернулася додому пізно. Переступаю поріг, а мене вже зустрічають мої діти:
– Мамусю, ми так смачно поїли. Навіть тістечка куштували. Оленка на сьомому небі від щастя…
– Баба Галя приходила?
– Та ні! Марко нас пригостив.
– Хто? Який іще Марко? – злякалася я так, що аж протверезіла.
– Привіт, — почувся мені знайомий голос з-за спини.
Обертаюся, а переді мною і справді Марко — мій сором’язливий університетський товариш. Змужнів, став значно привабливішим — вік чоловікам до лиця.
– Ти що тут робиш? – розгублено допитувалася я.
– Та от повернувся з Європи, а мені Танька наша розповідає, що життя в тебе не склалося. От я і вирішив в гості навідатися. Стукаю, стукаю — ніхто не відчиняє. Тоді сусідка вийшла. Сказала, що в тебе завжди відкрито, і я можу зайти.
Мені стало так соромно! В той момент я хотіла провалитися крізь землю.
– Мене зустріли твої діти — холодні, голодні. Їх навіть не здивувало, що чужий дядько так легко потрапив до їхньої квартири. Оленка не втомлювалася повторювати, як сильно вона хоче їсти. Я не думав ні хвилини — побіг до місцевого супермаркету. Довелося трохи похазяйнувати у тебе на кухні. Ти ж не проти?
– Я не проти, але не варто було… – сказала я, нервово пригладжуючи розбурхане волосся на голові.
Заглянула на кухню і ахнула — Марко все прибрав, посуд вимив, пляшки з-під горілки виніс на сміття.
– Навіщо ти це? Мені жалості від тебе не потрібно…
– А це не жалість, Уляно. Шкода, що ти досі цього не розумієш.
Він попрямував до виходу, а я стояла, мов вкопана і не знала, що сказати.
– Марко, ти ж до нас іще прийдеш, правда? – питав чоловіка синочок, смикаючи за рукав дорогого пальта.
– Звісно! Пропоную завтра зустрітися в парку. Покатаємося на атракціонах, піци поїмо.
– Ура! Ура! А Оленку візьмемо?
– Аякже!
– А маму?
– І маму візьмемо — куди ж ми без неї… То я заїду завтра, — Марко несподівано заглянув мені у вічі. Нам обом все стало само собою зрозуміло.
До нашої зустрічі я добре приготувалася — помилася, нафарбувалася, дітей викупала. Навіть у квартирі прибрати встигла.
Той день минув просто чудово! Ми гуляли, сміялися, дуркували — давно не бачила своїх малюків такими щасливими.
Я не розуміла, як увесь цей час могла бути для них такою поганою матір’ю?! Хіба вони на таке заслужили?
Повернулися додому лише під вечір. Втомлені діти одразу заснули.
Залишилися ми з Марком віч-на-віч.
– Дякую тобі за цей чудовий день і за вчора теж. Стільки продуктів в нашому холодильнику давно не було…
– Немає за що дякувати. Завтра до тебе майстри прийдуть — замки нормальні на двері поставлять.
Я дивилася на свого колишнього одногрупника і не розуміла, як могла раніше його не помічати… Він саме той чоловік, якого я шукала все своє життя.
Я встала навшпиньки і поцілувала Марка.
– Пробач! Я не мала цього робити. Я ж навіть не знаю, чи є в тебе хтось… – сказала я і зробила кілька кроків від чоловіка.
Він знову підійшов, рішуче притиснув мене до себе і міцно поцілував.
– Ти права! У мене таки й справді є кохана жінка. Це ти! Невже ти цього не відчуваєш?
– Відчуваю. Я теж тебе кохаю…
З того вечора нарешті почалося моє щасливе сімейне життя, про яке я так давно мріяла…
За темною смугою завжди йде біла. Треба її тільки дочекатися.
Чи сподобалася Вам історія?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Поділіться з друзями
