Вчора мій сусід ховав кота. Кузька, Кузенька, прожив щасливе і неймовірно довге котяче життя – 21 рік. Саме стільки років тому завдяки цій тваринці Сергій познайомився зі своєю майбутньою дружиною.
Якось осіннього вечора Олена добиралася з дачі в місто. Чекаючи рейсовий автобус, вона зайшла в панельний будинок місцевої зупинки, щоб сховатися від вогкого вітру, і звідкись знизу почула жалібний писк. Нявкав крихітний котик, який сидів на бетонній підлозі. Мокрий і брудний, він одразу встав на тремтячі лапки, підійшов до Олени і присів біля її чобота. Іншої можливості зігрітися тут і не передбачалося.
Біля зупинки самотньо стояв вуличний ліхтар. Дачні будиночки ховалися від холоду в бузкових сутінках. В окрузі царювали холод і безлюддя. І коли з-за повороту з’явився довгоочікуваний «ПАЗик», Олена схопила кошеня і пригорнула до себе.
Вечірній рейс виявився небагатим на пасажирів. Ззаду на гальорці сидів хирлявий підліток, за кабіною водія дрімала сільська бабуся. І, попри те, що салон був практично порожній, Олена прошмигнула на бокове місце біля моторного відсіку, згораючи від бажання скоріше зігрітися. Кошеня сиділо у неї на колінах і відчайдушно нявкало. Вона вже закутала його в пухнастий шарф, схилилася над ним і дихала в пухнасту голівку, а він продовжував пищати, розриваючи серце дівчини жалібним плачем.
– На зупинці підібрала, – спробувала виправдатися Олена за галасливого пасажира.
– Так він голодний! – одразу здогадався водій. У куртці, що висіла ззаду, він намацав паперовий згорток. Вже через хвилину пухнастий клубочок, гурчачи від задоволення і риком від жадібності, ковтав величезні ковбасні шматки, а коли їх не залишилося, взявся за булку.
На той час, коли автобус приїхав на станцію і настав час прощатися, Сергій напросився провідувати кудлатого приймака. Олена з задоволенням погодилася.
Через кілька місяців Сергій і Олена одружилися. Не минуло й року, як в родині з’явився син. Небо не розщедрилося на інших дітей для цієї люблячої пари, але юний Артем, йдучи на урок англійської мови, цілком серйозно запевняв вчительку, що «хав мазе, фазе і бразе», і що цього старшого брата звуть Кузьма.
А кіт був в родині справжнім улюбленцем. Його балували і обожнювали. Його брали на дачу і на риболовлю, возили з собою на море … А він зустрічав господарів з роботи, чекав біля дверей, як вірна собачка …
Минулого року, коли Артем йшов в армію, Кузьма вже хворів.
– Братан, ти мене обов’язково дочекайся, – наказав йому новобранець. Артем-десантник повернувся зі служби через одинадцять місяців. Кіт відчув його кроки задовго до того, як хлопець підійшов до рідної хати. І хто з них радів більше – ще невідомо.
Кузька, Кузенька, Кузьмич помер через тиждень після повернення Артема. Олена не поїхала його ховати. Плакала вдома. Батько і син відвезли кота на дачу, закопали на краю ділянки. Сергій тримався до останнього, а Артем ридав, як дитина.
Увечері дембель в смугастій сорочці плакав у мене на плечі. Я гладила колючу потилицю, хлюпала носом і мовчала. А що тут скажеш? Брата поховав …
Як ви переживали втрату домашнього улюбленця?
