Ярослав стояв на пероні, чекаючи на свій потяг. Тиждень відрядження був позаду – нарешті додому. Через кілька хвилин посадку оголосили й молодик вирушив на пошуки свого місця. Нижнє. Пощастило. Допоки розташовувався, помітив у проході літню жінку. Осіннє пальто, кольорова хустка і величезна сумка – з усім цим набором старенька прямувала в його бік.
«Ну все,- подумав Ярослав,- зараз буде нижнє місце клянчити. Завжди вони так».
Молодик насупився, а пані таки підійшла до нього. Жінка простягла йому свій білет, щоб той підказав, де ж її законний куток.
Дивина. Таки нижнє місце.
Хлопець глянув на власний білет – сусіди й до того ж обом нікуди лізти не треба.
Двері зачинили. Потяг рушив, а верхні ліжка ніхто так і не займав.
«Оце нудна дорога буде» – промайнуло у голові хлопця. Він скоса глянув на жіночку, яка вже розклала все добро й милувалася видами з вікна. Остання ніби відчула побоювання сусіда, тож заговорила першою.
– «Ніна Павлівна,- представилася та,- давно я в такі подорожі не вирушала. Роки не ті. А тут…»
– «Ярослав Матвійович. Але можна просто Ярослав. А що так? Куди курс тримаєте?» – хлопця завжди цікавило, чого ж це літнім людям не сидиться вдома. Які важливі справи виганяють їх з теплих та затишних домівок?
– «Та в мене історія довга»- видихнула пані Ніна.
– Довша, ніж наша дорога?
– Довжиною в ціле життя… А ти куди? В гості?
– Я? Та ні, навпаки додому.З відрядження їду. У мене історія поки коротка.
Між співрозмовниками запала тиша.
– «То куди все ж таки прямуєте?» – не витримав Ярослав.
– «А я в гості. До доньки» – мовила жінка та радості у словах було мало.
Хлопець вирішив не тривожити наболіле, але через декілька хвилин пані Ніна продовжила розповідь.
– Ти не думай… Я дуже чекала цієї зустрічі. Певне, пів свого віку. Ми ж з Олею як поцапалися колись, так я її більше й не бачила. Вона сама переїхала, сама вперше заміж вийшла, сама й розлучилася, з часом сама й мамою стала. Допомоги ніколи не просила, а я й не лізла. Ми обидві дуже горді.
– А зараз як?
– А зараз? Минулого року листа від неї отримала. Виявляється моя Оля вже й сама бабусею стала. А я не те, що правнуків, а й внучки ніколи не бачила. Зізналася мені доня, що важко без материного слова. І я їй розповіла, як без них усіх скучаю. Оля тепер з дитям няньчиться, своїй доні помагає, то приїхати ніяк, а в гості кличе. То я на старість літ і вирішила, бо хто знає, скільки там ще судилося.
Жінка притихла, а Ярослав замислився. Чомусь пригадалася йому власна сім’я. Так щиро захотілося набрати маму й сказати банальне: «Я скучив. Чекай в гості».
Решту шляху Ярослав зацікавлено розпитував стареньку про її життя, розповідав про власне.
Коли покидав плацкарт, то побачив, як до пані Ніни підійшла миловидна жінка. Зустріч матері із донькою через стільки років була настільки зворушливою, що юнак аж сам розхвилювався. Глянув на знайомих, повагався декілька хвилин, витяг з кишені телефон і набрав номер матері.
Тож іноді випадкові зустрічі геть не є випадковими.
Чи траплялися подібні «випадковості» у Вашому житті?
