Я думала, чи варто писати цей пост. Слова не йшли на розум. Я кілька разів змінювала назву, тому що лаятися в заголовках не люблю, але крім лайок в голову нічого не приходило. «Дивовижні» люди живуть поруч.
Відвела сьогодні дитину в художню студію. Зазвичай я йду з приміщення. Воно невелике, а батьків, хто чекає дітей, буває достатньо, щоб на цих мізерних метрах створити натовп.
Та й сидіти цілу годину в очікуванні завершення уроку не зовсім моє. Але в цей раз вирішила почекати. На вулиці слизько і дощик. Не найприємніша погода.
Присіла на маленький диванчик і пішла у світ телефону. Поруч з диваном, з протилежного від мене боку, невеличкий столик з частуванням для відвідувачів: чай, кава, цукор, два види печива і чашки.
Хто хоче, той наливає воду з бойлера і сидить пригощається. Дуже мило. Деякі батьки скористалися запрошенням адміністратора почаювати.
Більшість батьків пішло в іншу частину коридору, де відкриті двері і можна подивитися, як малюють їх чада. Всі стоять дуже тихо і намагаються навіть не присьорбувати з чашок, щоб не злякати натхнення.
Адміністратор, за покликом учителя, покинула своє робоче місце і пішла в клас. Хтось із дітей пролив воду. Батьки стоять купкою і тихо обговорюють з посмішками на обличчях.
І тут дама поруч зі мною піднімається. Я бачу бічним зором, як вона переминається з ноги на ногу біля столика з частуванням. Дамі близько 50 років і судячи по її обличчю вона зазвичай не пасує перед труднощами. Такі вминають натовп у відкриті двері автобуса зі словами «Мені теж їхати треба! Рухайтеся!». Загалом, не інтелігент.
Далі вона просто з кишені дістає целофановий пакетик і рукою починає загрібати з миски вівсяне печиво. Звичайно ж, це привертає мою увагу, але крім мене ніхто цього не помічає або роблять вигляд.
А я повернула обличчя в сторону дами і дивлюся за її діями. Буває ж, що людина покладе собі 2-3 печива і її відпускає жадібність, але за 4 печивом слідує 5 і 6.
– Шановна, – звертаюся я досить голосно, привертаючи увагу інших батьків, – Як у вас тільки рука не тремтить вигрібати все без залишку!
– А вам чого? – басить дама, – Не ви це купували!
– Але й не ви, – парирую я.
– Я гроші за гурток плачу! – повідомляє вона.
– А я на вашу думку безкоштовно дитини вожу? Це куплено для всіх на спільні гроші, – я розумію, що дама і без мене це знає, але їй же треба якось викручуватися, тому залишившись без розумних доводів в хід йдуть нерозумні.
– Соплячки! Що ж тебе матуся в дитинстві не задушила?! – шипить дама, тоді падає на диван і затискає рукою пакет з печивом, які повертати не збирається.
– Щоб я сьогодні вам нагадала, що Кримінальний Кодекс не заохочує злодійство, – так, я могла б промовчати, але не встигла. Мова оригіналу злетіла це швидше, ніж мозок усвідомив скоєне. Благо, що наступні її слова про мої генетичні можливості і місце мого народження, а так само життя до цього моменту, ніяк не зачіпали мене.
Є чудове прислів’я. Здається до нас вона прибуло з Індії. «Людина подібна до глечика. Варто її зачепити, як з нього поллється те, чим людина наповнена». Але я вже не розповідала про це дамі «Провінція. Не зрозуміють» (С)
І ось таких людей я бачу часом в магазині, де вони крадькома заштовхують за щоку цукерку. Відкушують помідор, перевіряючи соковитість.
В інтернеті раз у раз натрапляю на історії про те, як люди, відкусивши батон / огірок / ковбасу, кладуть їх назад. І це не незаможні громадяни. Я бачила цілком платоспроможних людей.
Дивно все це. Благо таких людей я бачу досить рідко. Нормальних людей все ж більше і це мене дуже радує.
Ви зустрічали таких людей?
