Тітка Тетяна практично замінила мені матір, яка залишила нас з батьком, коли мені було 2 роки. Мачухи у мене ніколи не було. Канікули я проводив у сестри тата, яка мала своїх дітей. Згодом я закінчив школу і вступив в інститут. Тоді ж батько помер. Матір’ю я ніколи не цікавився. В принципі я навіть не знав, як вона виглядає.
Після навчання я не довго працював в Україні, а майже одразу виїхав у Францію. Там я мав хорошу роботу, яка передбачала багато відряджень по цілому світу. Саме в Італії я зустрів українку Наталю.
Через три місяці ми стали чоловіком і дружиною. Вирішили повернутися на Батьківщину і оселилися у власній квартирі в Києві. Згодом народився син Артем. Я хотів ще дітей, але Наталя була проти. Тоді я не звернув потрібної уваги на її категоричну відмову.
Я продовжував їздити у відрядження. Жертвуючи проведеним часом з родиною, я повністю її фінансово забезпечував. Коли можливо я брав сина з дружиною з собою закордон. А вдома завжди приділяв їм усю свою увагу. Та згодом я помітив, що ставлення Наталі до мене змінилося. Жінка стала холодною і байдужою.
Якось я вкотре покинув дім. Думав, що через місяць повернуся. Однак все затягнулося аж на чотири. Звичайно, що я підтримував зв’язок з дружиною по телефону. Та всі наші розмови були сухими.
Коли я повернувся додому, з сином сиділа няня, а Наталі не було. Жінка ніяково сказала, що господиня пішла в магазин. Я дав їй вихідний, а сам пішов до дитини, що вручити їй іграшки, які купив в подарунок. Артем дуже зрадів. Він розглядав свої нові забавки і раптом сказав, що одна з машинок у нього вже є. Її йому дав дядько Роман. Я не розумів, хто це.
– Я багато подарунків від нього отримав, – далі розповідав син.
Мені стало погано. Я вийшов у ванну, щоб вмитися холодною водою і прийти в себе.
Раптом додому повернулася Наталя.
– Привіт! Рада тебе бачити, – радісно промовила вона, намагаючись мене обійняти.
– Стій. Нам треба поговорити, – зупинив я дружину. – Як давно ти з Романом? – твердо запитав я з кам’яним обличчям.
– Приблизно рік, – опустила очі Наталя. – Я намагалася все це припинити, але твої постійні відрядження…
– Я зрозумів. Ти сама зробила свій вибір. Я подаю на розлучення. Оскільки квартира моя, то раджу шукати нове житло. Щодо сина, то я буду з ним бачитися так часто, як зможу.
Після цього я мовчки пішов геть. Мені потрібен був час, щоб подумати. У суді нас розлучили швидко. Не знаю, що і кому дружина наговорила, але мені заборонили підходити до сина без її дозволу. Поки тривав увесь процес я мешкав в готелі і спостерігав за колишньою здалеку. Мені навіть вдалося побачити Романа. Це був молодий юнак. Не розумію, як він зможе утримувати дорослу жінку з дитиною.
Через деякий час пролунав дзвінок від Наталі. Вона заявила, що не має з сином де жити. Грошей на оренду не вистачає. Я не мав що їй відповісти.
– Продай квартиру, щоб синові допомогти, – заявила Наталя.
– Синові чи твоєму кавалеру? – не стримався я.
– Не знала, що ти такий байдужий до власної дитини, – мовила вона.
Я більше не хотів продовжувати цю розмову. Ще через два тижні я зустрів Наталю з Артемом біля свого під’їзду.
– Я хочу залишити дитину на тебе, – сказала колишня. – Ми з Романом хочемо обжитися на новому місці, а потім забрати Артема.
– Не потягне твій співмешканець чужу дитину? – прямо запитав я.
Відповіді не отримав.
Ми з Артемом почали жити вдвох. Я приділяв увесь свій час синові і він став моєю розрадою. Наталя більше не телефонувала і не намагалася зв’язатися з дитиною.
З того часу пройшло п’ятнадцять років. Артем поїхав вчитися в США, а я далі літав по світу у відрядження.
Коли я черговий раз повернувся додому, раптово натрапив на Наталю в супермаркеті. У повітрі застигли німі запитання. Я мовчав. Жінка підійшла до мене сама.
– Як життя сина? З ним все гаразд? – ніяково промовила дружина.
– Так. Зараз він закордоном отримує освіту, – коротко і ясно відповів я.
Наталя не встигла нічого сказати, бо до неї підійшла маленька дівчинка.
– Матуся, а хто це?
– Мій давній знайомий. Колега по роботі, – відказала Наталя, взявши дочку за руку. Вони пішли на вихід.
Через декілька років я з сином і його нареченою вечеряв на веранді нашого нового заміського будинку. У дзвінок брами хтось подзвонив. Артем піднявся, щоб відчинити.
– Тату, тебе якась жінка гукає.
Я підвівся з-за столу. На порозі побачив Наталю.
– Ледь відшукала твою адресу. Ти не проти, якщо я провідаю сина?
Артем здивовано дивився.
– Сину, це твоя матір, – холодно сказав я.
– Я не маю матері, – різко відповів він і пішов геть.
– Надіюся, ти все зрозуміла. Не треба нас більше турбувати.
Я повернувся до столу. На душі мені досі було прикро за зраду. Цього вчинку я ніколи не пробачу.
А як ви вважаєте, чи можна виправдати зраду?
