Якщо подивитися тенденцію останніх років, то з кожним роком проблема батьків і дітей стає все гострішою. То тут, то там спливають різні новини і репортажі, повідомляють про залишених старих батьків, в кращому випадку, в будинку для літніх людей, в гіршому, на вулиці, де люди похилого віку нерідко старцюють, щоб вижити. І якщо хтось думає, що така ситуація складається тільки в великих містах, то він помиляється. Це відбувається в тому числі і в маленьких селищах. Діти стають просунутими і хочуть жити простіше. І часто буває так, що батьки, яким потрібно допомагати, стають для них тягарем. Героїня нашої історії 82-річна пенсіонерка, яка все своє життя прожила в невеликому селищі на краю географії. На старості вона жила одна у великому, просторому і затишному будинку. Ще в молодості, практично відразу після весілля, вона разом зі своїм чоловіком в’їхали в цей будинок.
Спочатку житлову споруду важко було назвати будинком. У ньому не було ніяких зручностей, похилені стіни всередині, невеликий сарай і колодязь біля паркану. Але молодих це не бентежило. Вони наполегливо працювали, щоб будинок став зручним і теплим. Вони намагалися робити все, щоб їх єдиний син ні в чому не потребував і жив в комфорті. Мама і тато працювали не покладаючи рук, щоб дитинство хлопчика не відрізнялося від інших. Були у нього і нові іграшки, і велосипеди, і інше, чого так не вистачало сусіднім хлопчакам.
Все дитинство сина пройшло в рідному селищі, а закінчивши школу, природно, не без допомоги батьків, він вступив до ВНЗ і переїхав до міста. Батьки не відмовляли його покинути батьківський дім. Вони розуміли, що тримати сина в селищі немає ніяких перспектив. Але також вони розуміли, що на їхні плечі лягає додатковий тягар. Виживати на одну стипендію складно, і батьки з усіх сил працювали і старалися забезпечити йому гідне життя.
Після закінчення ВНЗ, там же він знайшов роботу, а через кілька років купив власну квартиру. Як ви розумієте, батьки і в цьому йому допомогли. А у 25 одружився. Загалом його справи складалися якнайкраще. Та й в цілому ця ситуація знайома багатьом. Велика частина молодих хлопців саме так і перебираються в місто. Перший час хлопець часто приїжджав до рідного селища відвідати батьків. Але з кожним роком візити ставали все рідше і рідше, а тривали все менше. Але старі не ображалися і навіть захищали репутацію сина. Адже він так багато працює. Та й маленький онук вимагає більше уваги.
Так йшли роки. Згодом зв’язок з сином майже обірвався. Хвилинні розмови по телефону на свята не давали такого тепла, як колишні посиденьки за столом. В кінцевому підсумку старенька залишилася одна. Чоловік помер порівняно рано, залишивши її справлятися з життєвими труднощами самостійно. Жінка розміняла вже дев’ятий десяток і відчайдушно потребувала допомоги. Але ні дорослий онук, ні його батько, не прагнули підтримати бабусю, яка все так же продовжувала надсилати їм різну смакоту.
Але вона не опускала руки, адже по сусідству оселився молодий хлопець. Він переїхав туди разом з дружиною і дітьми. Вони купили старий сусідський будиночок і зробили в ньому ремонт. Якось само так склалося, що він постійно допомагав бабусі. При цьому нічого не просив на заміну. Йому було нескладно. Якщо треба дрова наколоти або паркан підрівняти. Різна дрібна чоловіча робота. Пенсіонерка часто з ним сиділа, проводячи вечори. Сусідські діти були для неї, як рідні внуки. Вони постійно бігали до бабусі. І нерідко вона з ними сиділа, коли батькам треба було виїхати в місто або, коли вони були на роботі.
Згодом хлопець почав піклуватися про стареньку, як про рідну матір, коли їй вже було складно самій ходити в магазин, хлопець приносив їй продукти і просто заходив поговорити.
Він немов надихав її жити. Бабуся розуміла, що її життя знаходиться на фінішній прямій. І невідомо, коли буде останній день її життя, тому після довгих роздумів, жінка прийняла для себе серйозне і зважене рішення – відписати в заповіті абсолютно все своє майно сусідському хлопцеві, який останні років десять завжди про неї безкорисливо дбав. Два будинки в селищі, кілька ділянок землі, всі свої особисті заощадження і вантажівка з легковиком, які залишилися від покійного чоловіка.
До слова, на початку бабуся сильно сумнівалася, а чи правильно вона робить. Адже все-таки рідний син і єдиний онук. Так що там говорити? Думаю, на її місці такі почуття мала би будь-яка нормальна людина. І ось, коли бабуся вже перестала ходити і тільки лежала в ліжку, нарешті до неї з’явилися спадкоємці. Дізнавшись від неї ж, що вона вирішила залишити їх без спадщини, вони почали лаятись і благати бабусю змінити заповіт. Син пропонував відвезти її на машині до нотаріуса і звинувачував у тому, що вона не має права цього робити. Стверджував, що батько ні за що б цього не схвалив. Але бабуся, почувши це все, ще більше переконалася в тому, що вона все зробила правильно. Багатьом може здатися, що ця історія вигадка. Історія про самотню жінку – це збірний образ, який написаний з десятків або навіть сотень таких же історій. В якій рідні забувають про своїх старих. І дуже часто зовсім чужі люди стають на старості їм ближчі, ніж рідні.
Не забувайте відвідувати і дзвонити своїм батькам. Пам’ятайте, що вони не завжди будуть з нами. І як зараз ми ставимося до своїх старих, то і з нами вчинять так само!
