– Ці пари. Чим вони думають? Яке весілля? Це ж почнеться потім: борщ звари, речі випери, за дітьми приглянь – жах. І взагалі стільки грошей іде на одруження: сукня, зал, букети, обручки, машини. Море гостей, більшість з яких взагалі вперше бачиш. І заради чого? Щоб потім стати типовою жінкою з морем обов’язків? Собі я такого не хотіла б. Не хочу весілля. Не хочу заміж. Мені б роботу знайти і кар’єру збудувати.- саме ці слова постійно повторювала моя донька, коли мова заходила про одруження. Усе це їй зовсім не подобалося. Вона вчилася у технікумі і хотіла після закінчення знайти хорошу роботу. Про наречених навіть не йшлося. Тому я жила у спокої, знаючи, що тещею стану ще не скоро.
Але одного дня моя сімнадцятирічна Віра прийшла до мене і заявила, що збирається виходити заміж. Я була щиро здивована. Але перечити не стала. Це її вибір.
– Чого це ти, доню, так бажанням весілля зіграти загорілася? Ти ж ніколи заміж не хотіла. Засуджувала все, що було пов’язано з узаконенням шлюбу. Розповідай, що раптом трапилося.
Моя Віра тим часом колечка купує, сукну підбирає, заяву до РАЦСу біжить подавати. А я лише дивуюся з того.
– Мамо, ну люди дорослішають, розумієш? Змінюють свої погляди та пріоритети. От і я виросла. Тепер хочу власну сім’ю, коханого чоловіка. А Петя.. Він такий хороший. Я знаю його тільки три тижні, а всередині такі прекрасні відчуття. Тож ми й вирішили шлюб узаконити перед людьми та Богом, так би мовити.
– Та якось це не по-людськи, Віро. Ти мене із зятем навіть не знайомила. А я хотіла б побачити обранця своєї доньки. Я на нього подивлюся і скажу тобі, яка він людина. Та й до тебе, розумію, свататися ніхто не приходив. А зі сватами познайомитися треба. Хочу знати, що то за люди. З ким тобі, доню все життя жити.- не знаходила собі місця я.
– Ти, матінко, нічого не розумієш. То все в минулому вже. Оці ваші сватання. Якось познайомитеся. А поки немає чого оцінювати нас і лізти в наші відносини. Петро людина хороша, повір.
Але повірити я не могла. Щось лихе моє серце все ж таки чуло.
– А, може, ви на дитинку чекаєте? Бо з таким поспіхом до РАЦСу кидаєтеся. Розкажи, я лаяти не буду.
– Та ну на тебе. Яка дитинка. Ми з Петром кохаємо одне одного. От і все.
Я ще довго переконувала Віру, що робити все поспіхом геть не годиться. Але та навіть слухати не хотіла. Казала, що має власну голову на плечах.
– Ми з Петром одне без одного не можемо. День одне без одного не проживемо. Ні їсти не хочемо тоді, ні пити. Отака любов.- аргументувала дочка.
Але я стояла на своєму. Зрештою, Віра погодилася.
Привела якось свого Петра до нас додому. Я ледь не зомліла. Тип виявився геть не презентабельним: на зріст десь метр з кепкою, рудий, сутулий, сором’язливий. Постійно ніяковів, нічого розповісти та пояснити не міг. Боявся навіть глянути на мене. Та ще й в гості з пустими руками прийшов. Загалом зять мені геть не сподобався. Що в ньому моя Віра знайшла?
– Ти його бачила взагалі? Чи ти, доню, осліпла геть від кохання? Та він же на твоєму фоні губиться. А ти в мене красуня ще та. За тобою стільки славних парубків бігає. Чого тільки сусідський Михайло вартий: високий, світловолосий, мужній, добрий та ще й військовий. Такий не образить і не кине точно. А оце що? – обурювалася я доньці після зустрічі із зятем.
Після цих слів донька заплакала. Трохи повагалася і розповіла всю правду.
– Ваш Михайло геть не такий хороший. Від нього я дитину чекаю. Руки сильно розпускав. А коли дізнався про те, що батьком стане, то й втік. Сказав лише, що до батьківства не був готовий. І взагалі у нього служба. Ні до весілля зараз йому, ні до сім’ї. Попросив тільки сина назвати його іменем… Якщо таки хлопчик народиться. Він пішов, а мені що робити самі?
Я й повірити у почуте не могла. Невже? Михайло? Донька таки вагітна?
– Ой горе, легко тепер не буде. – заявила я.
– Буде, мамо. Буде. Петро – хлопець хороший. Добрий. Має роботу, гроші, будинок йому власний у спадок дістався. Він мене, мамо, любить. Тому все буде гаразд.
Як Віра мені тоді пообіцяла, так воно і трапилося.
Весілля відгуляли, донечку народили. Марусею назвали. Дитя вродилося милим і круглолицим. Напевне, в Михайла, але знали про це тільки ми з донькою. Жили діти у власному домі. Петро заробляв непогані гроші. Хоч на вроду не дуже, зате сім’янин хороший.
Моє серце трохи заспокоїлося. Але не на довго.
– Ой, матінко, за кого ти мене заміж віддала!?- одного дня до мене в дім забігла Віра. У руках речі та дитина. На очах сльози. Кричить бідолашна, а я й не розумію, що трапилося.- Той Петя брехуном виявився. Дім не йому належить. Він його з братом старшим навпіл ділить. От повернувся той чолов’яга, а він здоровенний, злий і постійно п’яний. Вимагає, щоб я і йому їсти готувала, прислуговувала. А коли відмовляюся, погрожує виписати та вигнати з дому, бо має на це право.
Я не знала, як заспокоювати доньку. Розуміла, що вчасно таки не спинила її, але все ж тоді вибору й справді не було.
– Але це не все, мамо.- продовжила Віра.- Якось до нас жінка незнайома прийшла. Поруч двоє дітей. Вона за мене як вчепиться і давай кричати. Каже, що Петро їй належить, що у них двоє дітей, хоч і позашлюбних. І ділити зі мною чоловіка вона не збиралася. Я на дітей глянула – тут і тесту не треба. Точно Петрові. Я до коханого, а він і не перечить. Ніби все так і має бути. Тільки заявляє, що тих дітей і коханку без грошей не залишить. А на мене йому, як розумієш, все одно. От я і втекла з того дому.
Я розплакалася разом із донькою.
Так ми з нею і зосталися удвох. Виховували Марусю. Віра роботу хорошу знайшла, як і мріяла і знову взялася особисте життя влаштовувати. Чула, що з військовим зустрічається. Наче парубок хороший, але час покаже.
Які емоції викликали у Вас вчинки Петра впродовж усієї історії?
Чи правильне рішення прийняла Віра, не розповівши чоловікові про чужу дитину?
Чи склалася б історія по-іншому, якби Віра все заздалегідь пояснила Петрові?
