Валера натрапив на профіль дівчини випадково у соцмережі. Там про неї не було вказано абсолютного нічого. Фотографії тварин та природи, ім’я якесь дивне, вигадане — Магдалина. Де вона працює, живе, скільки років — він не знав цього.
Написав — вона відписала і понеслося. Вони не цікавились фактами з життя, спілкувались на загальні теми, жартували, згадували дитинство.
Вона була дуже начитана, здавалося, знає про все на світі. Вони переписувались годинами. Проте на зустріч вона не погоджувалась.
Валера якраз шукав таку дівчину. Йому не вистачало такого глибокого спілкування. Усі інші здавались йому такими зверхніми, меркантильними.
Він уже був одружений і навіть встиг розлучитися.
А Магдалина була загадкою для нього. Загадкою, яку він не міг розгадати. Тим вона ще більше манила.
Якось дівчина на тиждень зникла з соцмереж, не відписувала Валері, то він мало не збожеволів.
Його друг, казав, що він вже зовсім здурів:
– Ти ж навіть не знаєш, хто там.Може то якийсь мужик з бородою, або злодійка тебе на гроші кинути хоче. Зараз з’явиться напише, що нездужає, ти і кинешся їй допомагати. Оговтайся вже від тих чар. Он по білому світу скільки дівчат ходить.
Валера навіть думати про таке не хотів. Він вірив Магдалині. Знав, що вона тонка вразлива душа.
За декілька днів вона все-таки написала Валері.
“Нам потрібно припинити спілкуватися”.
“Магдалино, я так звик до тебе. Не можу жити спокійно, коли тебе немає. Я дуже хочу тебе побачити. І мені байдуже, як ти виглядаєш. Мені добре з тобою”.
“Справді байдуже?”
“Я впевнений у дівчини з такою душею і зовнішність прекрасна”
“Ну гаразд, давай у суботу на головній площі зустрінемось. Я буду у руках гілочку верби тримати”
Валера був на сьомому небі від щастя. Він не міг дочекатись суботи. Він уявляв собі то брюнетку з карими очима, то блондинку з голубими.
Хлопець і не упускав такої можливості, що вона чогось соромиться, можливо якийсь дефект.
В суботу Валера завів свою машину і поїхав до міста, там чекав дівчину з нетерпінням, все виглядав її у натовпі. Тримав у руках великий букет червоних троянд.
Він побачив. Це була жінка 45 років. В довгій сукні квіткового принту. Приємне обличчя. У руках – верба. Він впевнено підійшов до неї.
– Магдалино, привіт. Маєш чудовий вигляд. То що прогуляємось чи йдемо у кафе?
– Валерію, візьміть вербу і йдіть в он те кафе. Нічого не питайте. – вона показала напрямок, у якому йому рухатись.
Він мовчки послідував її вказівкам, хоч і не розумів, що робиться. Що це за гра? То була не Магдалина? А де ж вона?
Зайшов у кафе. Розгубився. До нього підійшла брюнетка з голубими очима.
– Валерій? Ходіть сюди.
– Що це все означає?
– Магдалина так хотіла.
– То ти не Магдалина? А де ж вона?
– Якби ти не підійшов до тієї блондинки, то ми б не зустрілись. Я сестра Магдалини.
– А вона де?
– Її уже немає, на жаль. Річ у тому, що сестра дуже занедужала і єдиною її віддушиною було спілкування з тобою. Її очі горіли, коли вона бачила повідомлення від тебе. Інколи я писала замість неї, бо вона не могла. Тому і не хотіла показувати фото і розмовляти. Ми батьків не мали, нас виховувала тітка яку ти бачив щойно біля кафе. Знаєш, їй було важливо, щоб її любили саме за душу. Ти зміг її підкорити, вона полюбила тебе.
– А ти маєш її фото? Хотілося б глянути..
– Мене звати Василина. Ми були близнючками. Вона ось так виглядала раніше. Нас було не розрізнити — дівчина показала фото, — не знаю, як буду без неї.
Валера обійняв дівчину, погладив, заспокоїв. Вони обмінялись номерами домовились зустрітись, щоб сходити на могилу до Магдалини.
Валеру і Василину з’єднувало спільне переживання. Вони зблизились і зрозуміли, що уже не можуть одне без одного. Одружились, незабаром народилась дитина у них. Дівчинка. Назвали Магдалина. На честь її тітки.
А ви заводите інтернет-знайомства?
