Зоряна Романівна попри свій вік виглядала молодо і привабливо. Їй стукнуло уже 58, та вона почувала себе на 45.
Вона жила зовсім сама, навіть кота не мала. Її чоловік помер 6 років тому. Син просив переїхати до нього.
– Мамо, чому ти будеш там сама? Давай до нас переїжджає, тобі веселіше буде. тут і за внуками дивитись будеш. – казав він.
Та жінка не хотіла нікого турбувати своєю присутністю. Адже у квартирі сина не було вільної кімнати, вона б там заважала.
Зоряна довго думала, як їй бути і врешті-решт пішла у зоомагазин. Купувати кота.. Там і помітила старшого чоловіка, який теж щось вибирав. Вона з ним розговорилась. Дуже імпозантний чоловік. З магазину вони вже виходили разом. Без кота. Зоряна навіть забула, що збиралась його купувати.
Вони почали бачитись. То у кіно підуть разом, то у театр, то прогуляються парком. І кожної зустрічі Валерій Семенович приносив букет квітів.
Та одного дня не зміг вийти до своєї дами – застудився.
– Кажіть адресу, я до вас приїду. Мій бульйон вас швидко на ноги поставить! – сказала жінка.
Зоряна приготувала свій фірмовий бульйон і прихопила баночку малинового варення.
Валерій зустрів її теплому махровому светрі поверх піжами. Запросив на кухню, зробив чай.
– Що ви, не треба було! Вам же лежати треба! Сідайте, пийте бульйончик.
Майже два тижні Валерій Семенович хворів, все ніяк видужати не міг. І кожного дня Зоряна Романівна приходила до нього, доглядала, годувала.
Коли він став на ноги, почувався краще, Зоряна думала, що їхні зустрічі будуть продовжуватись, вона хотіла тієї романтики.
– Ти знаєш, Зорянко, Я вже не молодий. Боюсь, заслабну знову, як буду продовжувати ці гулянки.
– Ну давай тоді до мене підемо?
– Та якось незручно..
Спершу було незручно, та потім Валерій все частіше з’являвся в дома в Зоряни. А жінка помітила, як почала більше втомлюватись. Вона хотіла побалувати його смачною їжею. Готувала борщі, котлетки, пиріжки. А він заплітав за обидві щоки і контейнери додому забирав, щоб не готувати самому.
Жінка була не проти, але їй було образливо, що вона стільки для нього робить, а натомість не отримує нічого. Букети приносити перестав, романтики не було ніякої, розмови все пустіші…
Зоряна не розуміла: це вона така меркантильна чи він нею користується?
Валерій Семенович мав хатину в селі, дуже хотів її показати Зоряні. Надумали їхати туди навесну, як потеплішає. Одного дня, коли вже надворі світило сонечко і травичка зеленіти почала вони і вибрались в довгоочікувану поїздку.
Їхали вони довго. Нарешті потрапили в те село. Чоловік привів її до паркану, за яким стояла стара перехилена дерев’яна будівля. Територія була невелика. Більшу частину займав город. Росло три яблуні і стояв невеликий колодязь.
– Це що? – спитала здивовано Зоряна.
– Як що? Це моя дача – з гордістю відповів Валерій. – Передягтися можеш в сараї, там одразу і лопату візьмеш.
– Яку ще лопату, Валєра? Ти мене для чого сюди привіз?
– Город копати. А ти для чого думала? Зараз посадимо городину, а восени я з тобою врожаєм поділюся.
Жінка розсміялась. Голосно. Це був істеричний сміх. З її очей вже текли сльози.
– Ні, Валерику, ти вже якось тут сам. Досить того, що я цілу зиму тебе годувала, то тепер ще твої грядки обробляти ціле літо?
– Ну ти що знахабніла вкрай? Я ж тебе в кіно водив, на прогулянки. Я тобі врожай віддати готовий! А ти що? Невдячна! Що за баби пішли. Тьху!
Зоряна Романівна розвернулась і поїхала назад додому. Вона вирішила, що гулянки з чоловіками їй вже не потрібні. Не той у неї вік. Та і нормального не знайдеш. Краще вже сама. Йшла дорогою додому через ринок і побачила, що котів віддають. Безкоштовно. Забрала собі одного.
“Буду з котом тепер жити” – постановила жінка.
А що б ви вибрали: життя з таким чоловіком чи з котом?
