– Батьку, знайомся, це твоя майбутня невістка – Катя.
– Майбутня хто? – з подивом перепитав Андрій Васильович. Він думав син жартує. Дівчина йому відразу не сподобалась. Вона була недоглянута: під нігтями купа бруду, волосся несвіже. “Де він її знайшов? Ми ж намагались прищеплювати йому хороший смак” – подумав батько.
– Невістка. Катя буде у нас жити, а через два місяці ми розпишемось. Мені байдуже хочеш ти цього чи ні. Це моє рішення.
– Здоровенькі були! – усміхнено сказала дівчина і пройшла на кухню. – Ось: варення малинове, грибочки сушені і пиріжки свіженькі. Сама збирала і робила.
Витягала усе це добро дівчина із пошарпаної брудної сумки. Андрій Васильович схопився за серце, коли побачив, що варення протекло на білосніжну скатертину. Вона була безповоротно зіпсована.
– Синку, ти мені мстишся? Ти з якого села її привів? Одумайся! Ти зіпсуєш не моє, а своє життя. І знай, у своєму домі, я вам жити не дам.
– Я маю повне право жити в цьому будинку, я тут прописаний. А Катя, ставши моєю дружиною, розділить це право зі мною. Я не хочу, щоб ти погано про неї виражався. Я люблю її і не дам ображати.
Андрій Васильович розумів з чим пов’язане таке швидке рішення. Вирішив не чіпати сина. Що буде, те буде.
Його стосунки з сином були натягнуті, мов струна ось уже другий рік. Матір Назара померла. Хлопець звинувачував батька у цьому і почав робити усе йому наперекір.Університет не закінчив, зв’язався з поганою компанією, зловживав спиртним. Тепер от Катю привів.
Батько до останнього надіявся, що син оговтається і повернеться до нормального життя.
З Катею син таки одружився. Батько на весілля не прийшов. Йому і вдома вистачало їх бачити. Йому було сумно дивитись, як дівчина господарює у його будинку. Все ще нудьгував за дружиною.
Катя розуміла, що Андрій Васильович ставиться неприязно до неї. Проте нічого не говорила йому наперекір, а навпаки намагалась йому допомогти. Він не цінував цих проявів тепла, вони дратували його.
Минув рік після весілля і Назару набридло виконувати роль слухняного чоловіка. Він знову пірнув у вир з головою. І навіть якось привів додому іншу дівчину.
Одного ранку Катя вся у сльозах забігла в кімнату до Андрія Васильовича.
– Ваш син вирішив розлучитись зі мною. Сказав зібрати речі і вимітатись. А я вагітна! Що мені тепер робити?
– Їдь у село до мами. Гроші на онука я висилатиму. Але тобі краще тут більше не жити. Ти не перша, і ти не остання. – Чоловік не хотів зізнаватись, але зрадів, що син нарешті вигнав дружину.
Дівчина мовчки пішла збирати речі. Вона була простою хорошою дівчиною. Закохалась у Назара. Раділа, що матиме змогу виховувати дитину у хороших умовах, що дасть їй гарну освіту. А в результаті? Її викинули, ніби кошеня на смітник.
Минуло 11 років.
Тараса Андрійовича Назар відправив у будинок для людей похилого віку. Адже син і близько не збирався доглядати за батьком, який майже не вставав з ліжка. Чоловік розумів, що це його останній прихисток. Більше ніхто йому не допоможе.
Познайомився із дідусем – енергії у нього, хоч відбавляй. Якось повернувшись з прогулянки, той каже до Андрія Васильовича:
– До тебе там гості, Андрію
– Назар? – з надією поцікавився чоловік.
– Та я що знаю? Просили тебе покликати – от і кличу.
Андрій Васильович на колясці виїхав з будинку назустріч невідомому гостю.
– Катю? Це ти? А як ти..хто тобі? – чоловік ніяк не міг підібрати слів.
– Здоровенькі були! А ви такий же красень як і 11 років тому. Геть не змінились!- підбадьорює його дівчина.
– Який красень..Заслаб зовсім.. Звідки дізналась що я тут?
– Назар розповів. Я не хотіла вас турбувати. Але Сашко, весь час запитує про вас, про тата. Сумує за вами.
– Онучок, мій рідненький. Чому його з собою не взяла? Я б хоч глянув, як він виріс..
– Зараз приведу його, глянете!
Катя вийшла за ворота сама, а повернулась уже із хлопцем. Він був дуже схожий на Назара. Як дві краплі води. Вони гуляли разом аж до самого вечора. Коли настав час прощатись, Андрій Васильович сказав до Каті:
– Пробач мені, Катю. І ти пробач, Сашко. Мені дуже соромно перед вами. За себе, за сина свого. Шкода тільки, що часу виправляти помилки уже немає. Але, ви як тільки зможете, приїжджайте, буду вас чекати.
– А ви що збираєтесь назавжди тут залишитись?
– Немає в мене вибору. Мені нікуди дітись.
– То збирайтесь, я заберу вас до себе додому. У мене дім, звичайно, не такий великий. Проте природа неймовірна: чисте повітря, озеро недалеко, ліс. І ви зможете за Сашком приглядати, поки я буду на роботі.
– Так, дідусю, погоджуюся. Ми з тобою стільки рибок наловимо! Я навіть вудки нам сам зроблю. Я вмію! – гордо промовив хлопчик.
– Я згоден.
Чоловік ледве стримував сльози.
– Я так помилявся щодо тебе. Мені шкода, що я так поводився.
Як ви гадаєте, можна злом платити за зло? Чи дівчина правильно вчинила, коли забрала свекра?
