Ніколи нікому не розповідав про свої сердечні справи, але таку історію кохання гріх не розповісти.
Коли я був ще зовсім малий, бабуся завжди казала мені, що серце може побачити те, чого не здатні очі. Спершу я цього не розумів, але в моєму житті трапилася ситуація, яка допомогла мені все прояснити.
Кілька років тому ми з батьками вирішили перебратися до села. У тата почалися труднощі на роботі, тож ми вирішили, що значно краще буде жити за містом і працювати на самих себе.
– Погляньте, яка гарна і родюча ділянка землі. Улянко, закрий очі і уяви: за кілька місяців на цьому місці стоятиме розкішний будинок, про який ти усе життя мріяла.
– Я вже не можу дочекатися, Васильку нарешті станеться.
Батьки були дуже щасливі. Село – це стихія нашої родини. Не добре нам живеться у задушливому мегаполісі, губимося ми там.
– Синочку, а як же ти? У місті тобі ж, мабуть, веселіше буде, – переймалася мама.
– Еге ж, та й кандидаток в невістки, гляди, куди більше, – сміявся тато.
– Ви за мене не хвилюйтеся. Мою згоду на переїзд ви вже давно отримали. А з приводу дівчат? Що має бути моє – те від мене нікуди не втече і не сховається.
Золоті руки батька, трохи моєї допомоги і підтримка мами – зробили свою справу. Не минуло й року, як нам вдалося поставити на купленій землі чудовий будинок.
Коли мама його вперше побачила, то заледве могла кілька слів підібрати, щоб висловити своє захоплення. Та й батько сяяв, хоч і приховував це по-чоловічому.
Радості було стільки, що вирішили поділитися нею з іншими – влаштували новосілля. Запросили усіх сусідів, з якими за час будівництва вже встигли потоваришувати.
Серед них була й Ілона – донька татового друга. Висока, довгонога білявка, яка готова була на все, аби завоювати хоча б крихту моєї уваги.
Ілона, звісно, дуже красива, приваблива і дуже навіть хазяйновита, але нічого всередині мого серця чомусь не горіло. Мені було байдуже до неї, і я нічого не міг з цим вдіяти. З мене навіть батько сміявся, казав, що такі дівчата на дорозі не валяються.
Та щоразу, коли я бачив її, ловив на собі її кокетливий погляд, то згадував собі слова бабусі:
“Кохання, Дениску, воно ось тут має гріти, – казала старенька, притискаючи свою долоньку до місця, де було чутно, як б’ється серце, – в одну мить ти просто це відчуєш, і дороги назад вже не буде…”
Коли Ілона переступила поріг нашого будинку я ще раз переконався – не ця дівчина мені Богом призначена.
Усім своїм виглядом я намагався і їй про це повідомити. Вона дівка не дурна – тож одразу все зрозуміла. Хто ж знав, що вона ще й мстива?
– Дядьку Василю, а шо ж ви всьому селу так нахабно брешете?! – ні з того ні з сього спитала в батька при всіх, вмощуючись за стіл.
– Що ти маєш на увазі, люба?
– Днями я заходила до сільської ради, у мене ж подруга в архіві працює. То я дізналася про те, що земельна ділянка, на якій красується ваш будиночок належить сім’ї Петришин. Я й власницю через соцмережі знайшла, усе-усе їй розповіла. Тож чекайте гостей! – видала Ілона і зневажливо посміхнулася, дивлячись мені просто у вічі.
Усі замовкли. Ніхто не міг підібрати слів, аби розрядити напружену атмосферу.
– Вибачте нам, будь ласка, Василю, Улянко. Підемо ми вже, мабуть. З такою донькою соромно навіть за одним столом з порядними людьми сидіти, – відверто сказав батько Ілони.
Вечір закінчився, а тривога матері тільки зростала. Та й ми з батьком місця собі знайти не могли: хто ж зна, що то за власниця така?! Раптом захоче відібрати наш будинок, змусить його знести?! Про таке навіть думати не хотілося.
Дарма хвилювалися, бо майже пів року від тих Петришинів не було жодної звісточки.
Аж взимку на порозі нашого дому з’явилася якась молода дівчина. Маленька на зріст з каштановим волоссям. Батько відчинив її двері і одразу запросив до будинку на чай, бо ж незнайомка не могла навіть слова мовити – так зуби їй цокотіли.
Мама висушила її мокрі чобітки, шубку, батько заварив чай, а я в той момент стояв, наче вкопаний, і дивився на дівчину, від одного лише вигляду якої моє серце починало вириватися грудей. В один момент всередині так стало тепло, що мені аж зачервонілися щоки.
– Сину, ти в порядку? Ти сам на себе не схожий? – тихенько спитав батько.
– Все саме так, як бабуся і казала, – пробурмотів я собі під ніс.
– Ну, ось. Ви відігрілися, тепер і знайомитися можна. Ви хто і чому до нас завітали? – привітно звернулася до дівчини мама.
– Я Софія. Петришин Софія.
В ту ж секунду батько аж зблід. Мама важко присіла на диван.
Нова знайома це вчасно помітила і продовжила свою відповідь:
– Ви не хвилюйтеся! Я не приїхала, що відбирати у вас будинок. Він, до речі, надзвичайний. Я просто хочу оформити нарешті всі документи правильно, аби ні у вас, ні в мене не було жодних проблем.
Усі видихнули з полегшенням.
– Тут колись жив мій прадідусь, я вже його ледь пам’ятаю. Але привезла фотографію його будинку. Хочете покажу?
Ми всі вмостилися біля каміна, але жодну зі світлин я не пригадаю. Все, на що мені хотілося дивитися – була Софія.
– Погляньте, як ваш будинок схожий на будинок мого дідуся, – здивовано зауважила дівчина.
– А й справді! Ото чудасія, – засміявся тато…
Того вечора я зрозумів, що так просто її не відпущу. Сама доля нас звела. Бо ж випадковості ніколи не бувають випадковими.
Так все і сталося. Життя швидко закрутило нас у вирі почуттів і кохання. Не зчулися, як вже за рік відгуляли весілля.
Тепер я найщасливіша людина на світі, бо одружений з тією, яку побачило моє серце…
Чи сподобалася Вам історія? Які романтичні моменти були у Вашому житті?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
