Війна нарешті відкрила очі всьому світові на те, ким є насправді росіяни, і на що вони здатні.
Відверто кажучи, особливої прихильності до “братнього народу” я не відчував ніколи. Було в тих росіянах щось, що мене завжди лякало і насторожувало.
Пригадую собі, як кілька років тому поїхав до Праги у справах. Стою, курю, ні з ким не розмовляю, але є, мабуть, в мені щось таке, що натякає на моє українське коріння.
Підходить до мене чоловік і каже:
– Вибачте, будь ласка, а ви часом українською не розмовляєте?
– Розмовляю. Пощастило Вам!
– Дякувати Богу! Вже кілька годин довкола однієї площі блукаю, потрібну вулицю знайти не можу.
Я все йому роз’яснив, побажав успіхів у його справах і ми розпрощалися.
За кілька хвилин підходить до мене ще один турист.
– Слушай, мужик. А ти нє падскажеш, гдє здесь вот етот музєй?
В той момент я подумав про себе: “Які ж ми братні народи, якщо між нами така разюча різниця?!” Росіянина одразу видно — він думає, що всі йому щось винні, щось зобов’язані. Яке там “будь ласка”, куди там до “дякую”? Суцільна неповага…
Я трохи подумав, чи варто допомагати незнайомцю, а потім лише помахав головою, ледь процідивши крізь зуби:
– Prominte, nerozumim (Вибaчтe, я вас не розумію…)
Ми завжди знали, що за маскою привітного і доброго сусіда ховається хижак, який готовий загризти навіть за найменший клаптик української землі. Добре, що війна знімає з усіх ті маски, тож весь світ побачив, який могутній і сміливий наш народ, і як ницо може впасти “вєлікоє русское государство”.
Як Ви реагуєте на російську мову?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
