Це мала б бути звичайна поїздка в київській маршрутці, але декілька українських військових згадуватимуть її ще дуже довго…
Як і кожного дня, їду сьогодні на маршрутці на роботу. На одній із зупинок бачить водій чотирьох наших військових. Під’їхав, відкрив двері, хлопці зайшли всередину.
Мороз такий, що аж зуби цокотять, а вони в легенькому одязі стоять. Лиш один у теплому бушлаті. І тримають сумку з речами – теж, схоже, одну на всіх. Зараз треба уважно ставитись до людей у формі, але тут було видно одразу: хлопці наші, тільки з бою.
Щоб заплатити за проїзд, передали вони водію 10 гривень.
А той глянув на гроші та й питає: “Скільки вас?”
По маршрутці прокотилась напруга. Відчувалось, що ще трохи, і щось точно станеться. А хлопці йому і кажуть: “Чого ж ти шумиш одразу Просто скажи, скільки доплатити треба.”
Пасажири, що цього й чекали, не стали себе стримувати, осуджуючи водія за такий вчинок. 
Маршрутка зупинилась, водія зазирнув у салон через плече.
– Тихо всім! – мовив він. – Хлопці, вас четверо?
Хлопці підтвердили і водій почав щось шукати. Тому, хто стояв найближче, він віддав усе, що мав у гаманці.
Військові грошей брати не хотіли, казали, що не потребують, але водій наполіг. Ще й попросив вибачити, що не може дати більше.
Пасажири, що ще секунду тому кричали на водія, почали витрушувати власні гаманці, бажаючи теж хоч якось віддячити бійцям за захист. Назбиралось близько тисячі. Воно ніби і небагато, але уявіть картину: дехто віддав останні монети з кишені у знак своєї вдячності. Люди дякували героям за наш захист, за можливість їздити на роботу, за майбутню перемогу. А хлопці посміхались і казали, що це всього лише їхня робота.
Так і зустрілись у звичайному громадському транспорті звичайні люди. Але кожен із них знав, чого вартує свобода та кому за це треба дякувати.
Як ви гадаєте, чи правильно зробили водій і пасажири?
