Колись він мандрував небезпечними вулканами та переховувався від справжніх піратів, а тепер виборює нашу свободу на фронті у лавах ЗСУ.
На рахунку Петра Волощенка 139 відвіданих країн, 20 з яких вважаються найбільш небезпечними у світі. Захоплення подорожами розпочалось із маршрутів, що знає кожен турист. Та згодом чоловік почав відвідувати такі точки світу, до яких не наважиться дібратись навіть найзавзятіший екстремал.
Країни, які найбільше приваблюють Петра, відрізняються високою активністю бойових дій та злочинності. Чоловік знає, як поводитись і в пустелі, і біля вулканів, і на острові.
Минулого року він навіть став найбільш екстремальним мандрівником України – це підтверджує відзнака від Національного реєстру рекордів.
Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, Петро вирішив, що здобуті в подорожах знання можуть знадобитись на фронті. Адже його досвід – унікальний, а ситуації на лінії бойового зіткнення – небезпечні та нетипові.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.Чоловік отримав позивний “Стоун”, що дуже добре його характеризує. Якось він познайомився з хлопчиком, що мешкав із сім’єю в Бахмуті. Тоді він пообіцяв Стасіку, що обов’язково допоможе вибратись із цього пекла на землі. І дотримав своєї обіцянки. Петро посприяв евакуації родини, адже жити на той час їм практично не було де: у будинок вже потрапляли російські снаряди.
Наразі родина тимчасово проживає в Чернівцях. Хлопчик ще оговтується від пережитого та знову звикає жити без вибухів, але нещодавно зворушив військового незвичним проханням. Стасик попросив Петра стати його хрещеним батьком.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.Коли Стоун перебував під Бахмутом восьмий місяць, журналісти “Радіо Свободи” попросили в чоловіка про інтерв’ю. Щоб чути запитання, а не лише безперервні вибухи, чоловік був змушений періодично бігати у відносно безпечне авто.
Перебуваючи в центрі боїв, Петро згадує пригоди зі свого мирного життя:
«Десь у 2010 році, після поїздок у популярні туристичні країни, я впевнено перейшов на екстремальні подорожі. Мені хотілось знати більше про те, як протікає життя в тих країнах, куди турагенти зазвичай не кличуть туристів. Відтоді почав купувати квиток в одну сторону, вдома самостійно будував маршрут та рушав у невідому країну. Опісля — одразу в іншу», — розповідає Петро.
У його переліку відвіданих локацій — два десятки небезпечних країн та їхніх регіонів. Північна Корея, Сомалі, Мавританія, Південний Судан, Буркіна-Фасо, Аргентина, Бразилія, Перу, Чилі тощо.
Зазвичай у подорожах чоловік проводить багато часу. Іноді мандрівка затягується і на декілька місяців. 
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
«У чому ризик? У цих країнах в перманентному стані перевороти чи військові дії, тому в будь-який момент може змінитись уряд. Таку ситуацію я застав у Буркіна-Фасо. Перед вильотом мене запевняли, що війна тільки на півночі країни. Прилітаєш і обовʼязково потрапляєш на якісь перевороти», — ділиться мандрівник.
Перед початком повномасштабного вторгнення мандрівник відвідав Мавританію, що на північному заході Африки. Там і досі процвітає рабство, люди в 21 столітті працюють за їжу. Для любителів екстремальних подорожей ця країна – справжній виклик.
Але з цією поїздкою у чоловіка виникли проблеми:
«Українців, які їздили туди, думаю, можна перерахувати на пальцях. Спочатку в аеропорту мене допитували, чий я агент. Їм було дивно, що турист з України завітав до Мавританії. А це вже був січень 2022 року. Ймовірно, вони розуміли про загострення війни та думали, що я — іноагент. Але після того, як побачили, яку кількість країн я облетів, зокрема, в моїх соцмережах, — сумнівів у них не залишилось. Сказали: «Таких, як ви, ми тут ще не бачили!» — згадує Петро.
Після Мавританії чоловік вирушив до Сомалі. Звідти кілька років тому осередок піратського «промислу» перемістився на протилежний бік Африканського континенту, у Гвінейську затоку в місто Того.
«Я бачив їх. Знімав, як пірати експлуатують рабів. Вони намагались „зловити“ мене, як побачили, що я спостерігав. Але в них не вийшло: я — досвідчений мандрівник-екстремал», — каже він.
Небезпечною була і подорож Петра до активного вулкану Котопаксі. Як згадка про подорож, у його паспорті стоїть рекордна відмітка за цей підйом – 5897 м над рівнем моря.
Отримати відзнаку екстремального мандрівника Петро Волощенко повинен був 27 лютого 2022 року. Але замість цього він пішов захищати Київ від наступу окупаційних військ.
Коли наступ на Київщину вдалось зупинити, Валентин Щербаков, представник Національного реєстру рекордів, запросив Петра все ж забрати заслужену винагороду.
«Валентина Васильовича я знаю давно, для мене він — вчитель: його репортажами, мандрами я захоплююсь. Іноді можу назвати його „татом“, настільки теплі у нас взаємовідносини. У травні минулого року він запросив мене до себе на студію, де офіційно вручив рекордну відзнаку», — говорить захисник.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.На фронті Петру добре вдається застосувати свої особливі вміння. Усі побратими знають, що не існує такої страшної операції, на яку б він не погодився.
«Тут (на війні, ред.) всі знають мене, як екстремала. Я роблю ризиковані операції, які приносять користь. Найекстремальніше, що робив тут — це вивозив родину 7-річного Стасика з Бахмуту, історію якого знають чи не всі», — розповідає Петро.
І хоча тілом військовий перебуває на війні, та його думки продовжують мандрувати світом у пошуках нових пригод. Про яскравий час мандрівок нагадують і сотні фотографій на телефоні.
Але, попри весь досвід, чоловік зізнається: «Я шукав екстрим по всьому світі, а знайшов його в Україні…»
А яку країну після перемоги хочете відвідати ви? Діліться в коментарях!
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
