Це мала б бути звичайна поїздка в київській маршрутці, але декілька українських військових згадуватимуть її ще дуже довго…
Як і кожного дня, їду сьогодні на маршрутці на роботу. На одній із зупинок бачить водій чотирьох наших військових. Під’їхав, відкрив двері, хлопці зайшли всередину.
Мороз такий, що аж зуби цокотять, а вони в легенькому одязі стоять. Лиш один у теплому бушлаті. І тримають сумку з речами – теж, схоже, одну на всіх. Зараз треба уважно ставитись до людей у формі, але тут було видно одразу: хлопці наші, тільки з бою.
Щоб заплатити за проїзд, передали вони водію 10 гривень.
А той глянув на гроші та й питає: “Скільки вас?”
По маршрутці прокотилась напруга. Відчувалось, що ще трохи, і щось точно станеться. А хлопці йому і кажуть: “Чого ж ти шумиш одразу Просто скажи, скільки доплатити треба.”
Пасажири, що цього й чекали, не стали себе стримувати, осуджуючи водія за такий вчинок. 
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.Маршрутка зупинилась, водія зазирнув у салон через плече.
– Тихо всім! – мовив він. – Хлопці, вас четверо?
Хлопці підтвердили і водій почав щось шукати. Тому, хто стояв найближче, він віддав усе, що мав у гаманці.
Військові грошей брати не хотіли, казали, що не потребують, але водій наполіг. Ще й попросив вибачити, що не може дати більше.
Пасажири, що ще секунду тому кричали на водія, почали витрушувати власні гаманці, бажаючи теж хоч якось віддячити бійцям за захист. Назбиралось близько тисячі. Воно ніби і небагато, але уявіть картину: дехто віддав останні монети з кишені у знак своєї вдячності. Люди дякували героям за наш захист, за можливість їздити на роботу, за майбутню перемогу. А хлопці посміхались і казали, що це всього лише їхня робота.
Так і зустрілись у звичайному громадському транспорті звичайні люди. Але кожен із них знав, чого вартує свобода та кому за це треба дякувати.
Як ви гадаєте, чи правильно зробили водій і пасажири?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
