Того дня сталося багато неприємних подій. Їй ще немає 19. З роботи звільнили. Хлопець зрадив. Мама сказала, що вдома на неї ніхто не чекає. Тест показав дві смужки.
Наступні 9 місяців ще важчі. Все було немов в тумані. Довелося шукати притулку в знайомих або кататися по колу в метро. Бралася за будь-яку роботу. В особливо важкі зимові дні доводилося просити милостиню на вулиці.
У ніч на 12 грудня народила. На світ з’явився гарний хлопчик, який приємно пах і був скручений в теплий клубочок. Вона написала записку, в якій було сказано: “синку, бажаю тобі знайти гарну сім’ю”. Залишила її поруч з немовлям і втекла.
Навколо витав передноворічний настрій. Люди метушилися і готувалися до свят. Ольга перша припаркувалася на парковці і вийшла з машини.
На вході її зустрів охоронець, який ввічливо відчини двері. Жінка зайшла в будівлю і процокала підборами по порожньому коридору у свій кабінет. Вона вмостилася за свій робочий стіл, ввімкнула комп’ютер, дістала папку з паперами і автоматично перегорнула сторінку календаря, який висів на стіні. Дванадцяте. Ще п’ять років тому у неї це б викликало сльози, але сьогодні вона лише сумно глянула на цифри.
– Ольго Володимирівно, добрий ранок! Ось ваша кава, – секретарка виконала щоденний ритуал. – До вас завітав відвідувач. Він без запису, але кажу, що це термінова справа. Приймете?
– Гаразд. У мене є вільна хвилинка, – відказала жінка, поправляючи свій макіяж у дзеркалі.
На порозі з’явився молодий хлопець. На вигляд йому було років зо 20. Він нерішуче підійшов до столу і зупинився.
– Вітаю вас! – першою озвалася Ольга. – Чим я можу вам допомогти?
– Доброго ранку, Ольго Володимирівно. Мене звати Степан і здається…я ваш син.
У жінки відібрало мову і перехопило подих, а хлопець продовжив:
– Я народився 12 грудня. Мої прийомні батьки розповіли мені, що моїй біологічній матері на той момент було 19 років. Звали її так само як вас. А ще у мене є записка з полового, – сказав Степан, витягуючи шматок пожовклого паперу.
Цього було достатньо, щоб на очах Ольги виступили сльози.
Жінка увесь цей час згадувала про свого малюка, якого 19 років тому залишила в лікарняній палаті. Вона уявляла, як він зараз виглядає, а тепер могла крізь сльози розгледіти риси його обличчя.
Ольга вдивлялася у його очі і намагалася побачити там новонароджене немовля, щоб знову відчути – вперше за довгий проміжок часу – той самий запах. Запах щастя.
А які думки у вас викликала ця історія?
