Собака був вірним та послушним. Якось господар наказав чекати і Грім чекав. Він не зрушив зі свого місця, хоча на другий день нестерпно хотілося пити.
Раптом небо захмарилося і звідти ринув дощ. Собака зміг задовольнити свої фізичні потреби. Каплі невпинно летіли одна за одною. Навколо все заливалося водою. Навіть густе листя дерев не могла послужити прихистком.
Грім бачив, що неподалік стоять альтанки, де можна було б заховатися від зливи, але він не міг навіть зрушити з місця. Йому здавалося, що в такому разі господар просто не зможе його знайти. Слово тримало вірного собаку міцніше, ніж ланцюг.
Так минуло кілька днів. Грім зголоднів, але зі всіх сил намагався стримуватися і не думати про їжу. Перехожі пропонували йому скуштувати булочку, а діти пригощали солодощами, але у голові собаки була лише одна установка: з чужих рук їсти не можна.
Четвертий день добігав кінця. Грім зіщулив вуха і продовжував терпеливо сидіти на місці. Ситуація для нього була незвичною, але він знав, що має виконувати наказ. Собака зловив комара, який пролітав повз, а потім вмостився на землі, згорнувшись в клубок.
Його розбудили кроки. Жінка підійшла з мискою теплого супу. Запах зводив з розуму. Грім тримався. Слина стікала з його пащі і він намагався відсунутися. Жінка не відступала, а спробувала простягнути руку тварини. Собака здійнявся на лапи і почав жалібно гавкати.
– Зрозуміла, я відійду, але ти поїж…- відказала жінка.
Грім спробував обдурити інстинкти і запхати носа в землю, але нічого не вийшло. Зрештою він здався і почав хлебтати суп зі скаженим апетитом. Миска була порожньою. Після цього собака опустився на землю і прикро заскавулів, адже він знав, що в чужих брати не можна…
Далі Грім продовжував чекати. З того часу жінка почала відвідувати його постійно. Він не дозволяв до себе доторкатися і не підпускав надто близько, але завжди їв те, що вона приносила. Хоча морально звір зневажав себе за свою слабкість.
Одного дня жінка здалася. Вона перестала приходити. Грім дивився у далечінь і чекав. Та вже не знав на кого: на неї чи на господаря. Через декілька днів жінка знову прийшла, але цього разу з пустими руками. Вона присіла поруч, подивилася на пса і сказала:
– Ти сам можеш розпорядитися своїм життям. Ти прив’язаний словом, але в праві робити те, що тобі заманеться. Я зрозумію, якщо ти вирішиш залишитися. І я не повинна зараз бути тут і намагатися втішити тебе. Але якщо ти обереш мене, то все зміниться…
Жінка звелася на ноги і поплескала долонею по стегну, закликаючи собаку до себе. Грім розгубився. Він 10 днів покірно чекав і був готовий чекати стільки, скільки треба. Але він не знав на що він чекає і не знав, чи дочекається. І в цьому останньому погляді жінки він побачив те, в що не хотів вірити протягом цього часу.
Зрештою він кинувся за нею і наздогнав її, виляючи хвостом. Позаду залишилася лише залежана трава під стовбуром дерева, де він пробув увесь цей час.
Вони йшли один біля одного. Вона усміхалася, а він радісно підстрибував. Що буде далі Грім не знав. Проте він довірився їй. Слово більше не тримало собаку, який відправився у нове життя.
На які думки вас наштовхнула ця історія?
