Мені вже 35 років. Я вирішила, що прийшла пора задуматися про серйозні стосунки, адже подруги всі вже давно заміж повискакували. Раптом я познайомилася із одним симпатичним та розумним хлопцем. Від нього я не очікувала рішучих дій, тому вирішила зробити перший крок сама.
Я розуміла, що для нього важливий особистий простір і свобода. Жодні ультиматуми не спрацювали б. Начитавшись книг з психології, я вирішила діяти за певною стратегією.
Її суть полягала в тому, щоб зайняти територію.
Першим ділом потрібно було добитися того, щоб він запропонував у нього переночувати. Тож я подзвонила до нього і з розпачем розповіла вигадану історію про те, як посварилася зі своїми рідними, тому зараз стою сама на вокзалі. Мені немає куди подітися. Він проявив благородство і запропонував залишитися в нього.
Я одразу сказала, що максимум за три дні зникну. Натомість він знову гідно сказав, що я можу залишатися стільки, скільки потрібно.
У моїй голові крутилися думки, про особливий термін – “цілу вічність”.
Тож перший етап виконано. Тепер потрібно зробити все для того, щоб він не зрозумів моїх справжніх намірів. Тому я нічого не говорила про особисті ключі і продовжувала брехати, що моя подруга за містом.
І кожного разу, коли я йшла з дому на роботу, то забирала з собою усі свої речі. Одним словом я дала зрозуміти, що ця ситуація мені вкрай незручна і я зникну як тільки з’явиться подруга. Та поки я продовжувала ночувати у нього, то виконувала різноманітні побутові справи, щоб висловити свою вдячність. Я готувала, прибирала і говорила йому багато компліментів. Пройшло три дні і я зникла.
Це мій наступний крок. Я тиждень не виходила на зв’язок, щоб він міг засумувати за мною. Я була переконана в тому, що він подзвонить до мене, бо закінчить смачна їжа в холодильнику і забрудниться увесь одяг.
Та цього не сталося. Я цього не очікувала. Тоді вирішила зателефонувати сама. У мене був вагомий привід: забрати зубну щітку, яку “ненароком” забула. Коли я потрапила в квартиру, то побачила брудний посуд і безлад навколо. Я знову навела порядок і через це пропустила останню маршрутку додому. Отож я знову залишилася в нього на ніч.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Я зміцнила свої позиції, але тепер починалося найважливіше. Мені потрібно було з ним зблизитися і викликати прихильність. Для цього я вирішила зробити так, щоб якомога більше людей знали про моє існування і перебування там. Я частіше почала виходити у двір, щоб витріпати килимки або викинути сміття.
Щодо родичів, то я їм подобалася, а друзі перестали його так часто кудись витягувати.
Коли ми були вдвох вдома, то я намагалася дбати про нього, але ненав’язливо. Він далі мав свій особистий простір і моя присутність не спричиняла дискомфорту. Всі мої дії були спрямовані на те, щоб показати, як поруч зі мною добре, а без мене було значно гірше. Він навіть почав ділитися зі мною своїми успіхами на роботі.
Одного вечора він прийшов із великим букетом квітів. Виглядав дуже знервовано. Простягнув мені букет і почав виголошувати промову, яка закінчилася довгоочікуваною пропозицією: “Виходь за мене”.
Натомість замість радості перемоги і мене закрилися сумніви: чи потрібне мені таке життя поруч з ним?
Того вечора моя зубна щітка лежала вже у мене вдома. Можливо, це нерозумний вчинок, але я краще зачекаю.
Однак тактика дієва, тому візьміть собі на замітку.
А у вас є секретні тактики по захопленню чоловіків?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
