Я намагаюся людям не заздрити, ні білою заздрістю, ні чорною. А почувши історію однієї немолодої жінки, раптом відчула її – заздрість. А діло було так …
На зупинці стояла, морозець прихопив, а я рукавиці вдома залишила. На вулиці всі бабусі і жінки в рукавичках стоять, і тільки я та ще одна бабулька без рукавиць. Я замерзла, а бабуля – ні. У неї ще й насіння повні кишені, вона ними голубів та горобців годує.
– Ох і холодно, як же ви без рукавиць не мерзнете – запитала я стареньку, дихаючи на свої почервонілі руки
– А у мене ніколи руки не мерзнуть. Я заміж за свого Стьопу як вийшла, ні разу рукавичок не одягала. Стьопа мені в будь-який мороз руки своїм диханням зігрівав. Візьме мене в оберемок – сам здоровий, як ведмідь, і зігріває мене всю. Добряк був блакитноокий, мене любив, а як любив, я тільки в кінці життя зрозуміла. Були з ним як дві половинки одного яблука. Він завжди зі мною їздив, особливо взимку, і долоні мої візьме у свої та дихає на них.
Трьох дітей йому народила і думала, що так і повинно бути – все як у всіх. А потім якось лежала я поруч зі Стьопою, він заснув, а мені не спалося ніяк, і в голову думка жахлива прийшла: «Але ж Степан-то майже на десять років старший за мене! Але ж ніхто мені не обіцяв, що ми помремо в один день! Не дай Бог мені овдовіти, хто ж мені руки зігрівати буде? » Від жаху мене на ліжку аж підкинуло. Дивлюся на чоловіка, а у самої аж серце від жаху льодовою кіркою вкрилося.
Степан прокинувся, дивиться на мене.
– Чого не спиш, Іринко? Що трапилося?
– Степан, пообіцяй мені …
– Що?
– Пообіцяй мені, Стьопа, що вдовою мене не зробиш ніколи!
– Ну ти даєш, Ірко! Так з чого раптом? Я – здоровий, як бугай. Нам ще онуків і правнуків няньчити.
– Тільки удвох, Стьопа! Тільки удвох, інакше я не …
– Та ти ж замерзла вся! Іди сюди, ну ось, руки, мов крижини, тому й ввижаються усякі дурниці.
Він почав зігрівати мене і колисати, а я вчепилася в нього кліщем, розуміючи, що не віддам його нікому і ніколи – ні Богу, ні чорту, ні смерті тим більше.
З того моменту Степан і уві сні мені руки диханням своїм зігрівав, і я, заспокоївшись, засинала, але все одно голка страху смерті встромлювалася в серце безсонними ночами. Гнала від себе ці думки, гнала, як могла. Сорок років гнала. Не помічаючи ні сивини, ні зморшок, ні окулярів для читання на носі Стьопи. А потім вночі він особливо був зі мною ласкавий, руки грів, цілував, немов ми молодята.
– Обіцяю тобі, Іринко, що ніколи твої руки не мерзнутимуть. Дівчинка моя кароока, чуєш мене! Ніколи тебе не залишу, спи спокійно, моя чудова дівчинка, моя кохана дружина.
Пригрілася, заснула на його все ще широких і могутніх грудях. Добре-то як, і не страшно зовсім.
Вранці крізь сон думаю: «Треба Стьопі омлет з грибами приготувати». Відкриваю очі, рука моя на його грудях, та тільки … Серце-то де? Не чути нічого всередині! Груди як камінь.
– Стьопа! Стьопа, ти ж обіцяв! Вставай! Вставай!
Я заметушилася по квартирі, відчуваючи і горе, і злість страшну. Обдурив! Обдурив мене! А я нічого не відчула, нічого не запідозрила. Не чула тихих кроків смерті. Спала! Проспала Стьопу! Я погано пам’ятаю похорон, пам’ятаю, що постійно мерзла. Ніби вперше подивилася на своє відображення в дзеркалі. Поки був живий Стьопа, я не помічала ні своєї сивини, ні зморшок, тепер же я була стара, змерзла і самотня. Самотня вдова.
Одна готувала несмачні сніданки, одна прибирала в квартирі, одна ходила за покупками. І мене крізь горе дошкуляла образа:
«Ну як же так? Як же так, Стьопа, ти ж обіцяв зігрівати мої руки … »
І одного разу, замерзнувши під зимовим снігом, я склала руки човником, хотіла подихати на них, щоб зігріти, але тут відчула на долонях гаряче дихання. Ніби Стьопа був поруч і дихав на замерзлі пальці. Стало якось чудно, ніби чоловік поруч і нічого не було – ні похорону, ні смерті, ні самотності.
З того моменту у мене перестали руки мерзнути, і тривало це до того моменту, поки через чотири роки мене не напоумила сусідка, прийняти самотнього вдівця. Я не хотіла, навіть не уявляла, що поруч зі мною буде хтось інший, але сусідка почала тиснути на жалість.
– Пожалій старого, ти самотня, він вдівець, Стьопу твого вже з могили не підняти, а так – хоч не нудно. Він непогана людина.
Борис Миколайович дійсно був на кшталт непоганою людиною, але … Він для мене був чужим старим, а я для нього – чужою старою. Він курив, постійно харкав, розкидав одяг, і я зрозуміла, що все – не можу терпіти. Стара я вже починати все з нуля. Борис був незадоволений, але мовчки зібрав речі і пішов. Але мене турбувало зовсім не це. У мене знову почали мерзнути руки. Стьопа образився, більше не приходив, і від цього мені було неймовірно боляче. Навіщо мені потрібен був той, чужий, непотрібний?
Я перестала відчувати Степана, і ночі мої стали нескінченними. І дні сірими і безрадісними.
А потім я вирішила прийняти ванну. Спінила воду, викупалася, потім знову набрала чистої води. Чистої, теплої, прозорої води і занурилася в воду з головою. Я лежала на дні ванни і не збиралася виринати. Хотіла до Стьопи, хотіла більше ніколи не мерзнути. Мені більше не потрібне було повітря. Я відкрила очі і крізь воду побачила Стьопу, який стоїть над ванною. Чоловік простягнув до мене руки і висмикнув з води. Я зробила ковток холодного повітря, вода у ванній теж була холодна як лід. Вибралася з води, тремтячи, як щеня. Лягла в ліжко і … Тепло повернулося. І Стьопа повернувся зігрівати мої долоні. Невидимий, але рідний і теплий.
Тепер у мене ніколи не мерзнуть руки, ніякий мороз їм не страшний. Може, у когось любов живе в серці, але у мого Степана любов жила в його теплому диханні і сильних руках. Вдовою себе ніколи не відчувала і ніколи не відчую, не кожній в житті так пощастило …
Вона годувала голубів, а я раптом зрозуміла, що їй дійсно варто позаздрити. Зараз, напевно, немає таких подружніх пар, які б жили диханням один одного …
Що вас найбільше вразило в цій історії?
