Він просто залишив свої речі у моїй квартирі. Без жодного дозволу. Без жодної розмови.
Ми зустрічалися три місяці, коли я раптом помітила: у моїй ванній стоять його станки для гоління, піна і якісь лосьйони. Його сорочки висять у моїй шафі. На підлозі – рюкзак. На столі – каталоги автосалонів і його улюблена чашка.
Я нічого не говорила. Просто дивилась і думала: а як так вийшло?
Одного вечора він прийшов із великою сумкою і рюкзаком і каже:
– Ніко, можна я поживу в тебе пару днів? Нас із Олексієм господиня виставила. Каже, родичі приїхали.
Я погодилась. Пара днів.
Але ці дні перетворилися на тиждень. Тиждень – на місяць. Два місяці.
Він допомагав трохи: по суботах брав пилосос, іноді приносив продукти. Але кухня і прання – це завжди була я. Він просто жив. Зручно і без зайвих запитань.
Якось сказав між іншим:
– Дивився оголошення про оренду. Ціни шалені. З моєю зарплатою можна взяти хіба що дірку в якомусь передмісті.
Я мовчала. Але думала своє.
Потім він підійшов одного вечора і каже:
– Ніко, у мене прохання. Наступного тижня приїжджає мама. Їй треба пройти обстеження в обласній лікарні. Можна вона зупиниться тут?
– На скільки? – питаю.
– Тиждень, не більше.
Я сказала, що подумаю. Подумала два дні. А потім відповіла:
– Славко, я вважаю, що твоїй мамі краще пожити в іншому місці.
Він аж вирячився:
– Чому? Це ж не чужа людина! Це моя мати!
– Для тебе вона близька. Для мене – зовсім чужа людина.
– Ніко, у квартирі дві кімнати! Лише тиждень! Невже тобі шкода?
Я пояснила спокійно: при лікарні є готель для пацієнтів, поруч здають кімнати подобово. Проблеми немає – просто треба заздалегідь подумати.
Він замовк. Але образився. Я це бачила.
Коли його мати вже поїхала, він повернувся до тієї розмови:
– Ніко, ти навіть не захотіла познайомитися з нею. Вона ж твоя майбутня свекруха.
Я здивувалася:
– Свекруха? А хіба ти робив мені пропозицію?
Він трохи зніяковів, а потім каже:
– Ну, ми живемо разом. Я думав, ти розумієш. Вважай, що я вже зробив пропозицію. Що скажеш?
– Мені треба подумати, – відповіла я.
Наступного дня я розповіла все подрузі Світлані. Та аж закричала:
– Він зробив тобі пропозицію?! А обручку подарував?
– Поки що ні.
– Вероніко, нам не по вісімнадцять. Я б погодилась. Хлопець нормальний, без поганих звичок, тебе кохає.
– Було б мені вісімнадцять – погодилась би, – кажу. – Але мені скоро двадцять вісім, тому я думаю.
Я думала про конкретні речі. Його з Олексієм виставили за борги – два місяці не платили. Олексій одразу знайшов квартиру. А Слава осів у мене. Приїхала мама – він навіть не спробував сам вирішити, де вона житиме. Просто прийшов до мене із проханням, як завжди.
А ще нещодавно він купив у кредит айфон останньої моделі. Радів, як дитина. Я питаю: навіщо, у тебе ж майже такий самий? А він:
– Та цей же крутіший!
Мені тоді стало так сумно. Не від злості. Просто сумно.
Через тиждень він запитав:
– Що ти вирішила?
– Я сумніваюся, – кажу.
– У мені?
– У нас обох. Пів року – це мало, щоб ухвалювати такі рішення.
– Ніко, ми живемо разом два місяці! Хіба ти мене не знаєш? Питай що хочеш, я відповім.
– Добре. Ти готовий вирішувати проблеми, які виникнуть у нашій сім'ї?
– Та які проблеми? Одружимося і будемо жити, – відповів він.
– Наприклад, я щомісяця плачу кредит за цю квартиру.
Він завмер:
– Я думав, вона твоя.
– Вона стане моєю, коли виплачу кредит. І ще: ти готовий до дітей? Не лише фінансово, а й морально? Готовий брати відповідальність?
Він помовчав, а потім:
– Слухай, це глобальні запитання. Треба подумати.
– Ось і я про те саме.
Тоді я сказала йому те, що давно вже крутилось у голові:
– Славко, я пропоную тобі з'їхати і знайти собі квартиру. Ми зможемо зустрічатися. А коли ти відчуєш, що готовий до сім'ї – поговоримо про одруження.
Він дивився на мене довго. Потім тихо запитав:
– Ти хочеш зі мною попрощатися?
– Ні. Я хочу, щоб ти спочатку налагодив своє життя.
За тиждень він з'їхав. Невелика студія на околиці, майже без меблів. Але – своя.
Ми ще якийсь час зустрічалися. Але рідше й рідше. А потім і зовсім перестали.
Він знайшов дівчину, яка не ставила йому "глобальних питань". Вони одружилися за пів року.
Я теж вийшла заміж. Пізніше. Мій чоловік не мільйонер і не зірка. Але поряд із ним я ніколи не почуваюся одна з усіма проблемами.
Саме це мені й було потрібно.
А ви як думаєте: чи варто чекати на людину, яка ще не готова, чи краще відпустити і шукати того, хто вже дорослий?
