Моя сестра давно вмовляла мене з нею піти в лікарню, де вона працює волонтером. Я люблю свою сестру, але ось це її бажання возитися з хворими, абсолютно незнайомими людьми – воно мене бісить. Адже є спеціально навчені люди, їм платять за це зарплату. До чого тут я? Але її не переконати, вона щось там говорить про душу, про борг, про милосердя.
Але ось сьогодні я йду з нею. Сьогодні у неї день народження, і її єдиним бажанням було, щоб я пішов з нею – ніякого іншого подарунка вона від мене не хотіла приймати. До того ж, сказала вона, в лікарні є один хлопець, який дуже хоче освоїти деякі графічні програми на комп’ютері, а я – дизайнер. Так що від мене не буде вимагатися робити нічого особливого, те ж саме, що я роблю зазвичай.
Що ж, подумав я, якщо хлопець хоче освоїти Photoshop, то значить, мова вже не йде про якогось недоумка, так що на таке можна і підв’язати.
Коли я підійшов до його палати, перше, що мені впало в очі – його кросівки. Адідас, остання колекція. Супер взуття для пробіжок. Я мріяв собі купити такі, але їх вже не було в магазині. Так ось кому вони дісталися. Ну і навіщо вони йому? Він же сидить в інвалідному кріслі?
Хлопець сидів до мене боком, звісивши голову на груди, і не подавав ніяких ознак життя. Може, він спить? Тоді я скажу сестрі, що прийду іншим разом, а зараз зможу піти посидіти в барі з друзями, подивитися матч Ліги Чемпіонів, сьогодні півфінал, між іншим. Але тут з туалетної кімнати вийшла жінка, очевидно – його мати. Побачивши мене у дверях, вона розцвіла посмішкою:
– Ви, напевно, Сергій? Наталя сказала нам, що ви прийдете сьогодні, ми вас дуже чекаємо. Проходьте, проходьте! Це так люб’язно, що ви погодилися дати пару уроків Миколці, він так мріє навчитися малювати за допомогою комп’ютера. Миколко, подивися, Сергій прийшов!
Миколка видав невиразний звук, підняв голову і його обличчя спотворилося в страшній подобі посмішки, оголивши криві зуби. Його ліва рука засмикалася, а з рота витекла слина. Сказати, що мені було гидко – це не сказати нічого. Мені хотілося втекти цей же момент, а сестрі вдома дати прочуханку. Ну ось і навіщо цьому дебілові такі кросівки?
Поки я стояв, паралізований, у дверях, конвульсивно притискаючи до себе ноутбук, жінка вже схопила мене за руку і потягла до столу, буквально силою посадила мене на стілець і підкотила Миколку. Він же мені всю клаву слиною заллє …
– Ви покладете ноутбук перед Колею так, щоб і ви, і він могли бачити екран. Та ось так. А далі Коля ти сам, так?
Хлопець видав знову дивний звук і потягнувся кривими пальцями до клавіатури. Це якесь марення, які графічні програми? Яке малювання? Купіть йому ватман і відро фарби, нехай розважається. Мене хтось штовхнув у бік раз, другий. Це Коля привертав мою увагу. Я подивився на екран:
– Вітання. Ти весь час дивишся на мої кросівки. Подобаються?
Я марю? Хто це написав? Коля? Як він це написав … Ні, це не те питання! Він що, вміє писати?
Теж не те … Він що, щось розуміє? Ось цей ось кривий, косий, слинявий хлопець щось розуміє?
Руки мимоволі потягнулися до клавіатури:
– Та я … я просто теж такі хотів, але …
Коля чомусь дуже пожвавився, його обличчя перекривило:
– Ти можеш говорити зі мною, я не глухий.
– Ееее … ну так, що це я …
– Ти бачив дівчину в сусідній палаті? Вона гарна.
– Ні, я … я не встиг … Я тут вперше …
– Подивися прямо зараз! Ну давай же, не тушуйся! Ти ніколи не бачив такої краси!
Я підійшов до вікна між палатами. На ліжку сиділа дівчина і зачісувалася. Вона дійсно була дуже красива – величезні зелені очі, ніжна оксамитова шкіра і копиця рудого хвилястого волосся. Її ноги були прикриті ковдрою. Але … їх все одно мало б бути видно … Дівчина побачила мене, зніяковіла, але помахала рукою. Я ж як злодюжка відскочив від вікна.
– Дійсно, дуже красива. Чому вона тут?
– Її звуть Іра. Вона тут з вини якогось п’яного ідіота, який вилетів на тротуар і збив її та її хлопця. Хлопець помер на місці. У них вже було призначене весілля, а в підсумку в цей день був його похорон.
– А того знайшли?
– Так, через пару кварталів він врізався в стовп. Отже, я дивлюся ти вже трохи розслабився і можеш нормально зі мною говорити, так що, перейдемо до того питання, по якому ти прийшов сюди?
Коля виявився відмінним учнем, все схоплював на льоту. Якщо не дивитися на нього, а тільки читати, що він пише, то ніколи і не подумаєш, що він такий. Завтра я пообіцяв прийти до нього ще раз і показати як працювати в Corel.
Я ще встиг потрапити в бар і подивитися останні 10 хвилин матчу, які виявилися вирішальними, так що я нічого і не пропустив.
– Ну як, віддав борг суспільству, повозився з дебілами?
– Що, вчив де на ноутбуці кнопка вкл-викл?
– Ні, вони там, мабуть, просунуті, він вчив їх лазити по порносайтах! А що їм, бідолахам, ще в цьому житті залишилося, тільки дивитися, як живуть нормальні люди!
Дивно. Раніше я б посміявся з друзями, підтримав би їх жарти. Але чомусь зараз мені не смішно і навіть огидно. А перед очима Іра і її ковдра, з-під якої не висовуються ноги.
– Ну що, ти йдеш? Поїхали покатаємося по місту!
– Ти ж пив.
– Ще й як! Але раніше тебе це не бентежило …
Так, раніше мене бентежили інші речі. Раніше мене бентежили дівчата без ніг і заслинені дебіли …
– Вітання. Не чекав тебе побачити. Ти, начебто, вже показав мені все графічні додатки.
– Так … Але … Ееее … Вибач, я … Я ніколи не думав, що скажу таке … Але мені цікаво з тобою, не дивлячись на … От блін … Вибач.
– Не дивлячись на те, що я кривий, косий, і капаю слиною? Не переживай, я в курсі, тому і здивований, що ти прийшов. Але я, правда, дуже радий тебе бачити. Як ти міг помітити, я тут не розбещений відвідувачами.
– Можна тебе запитати?
– Питай.
– Що з тобою трапилося? Чому ти такий?
– Нічогою Я завжди був такий. Я таким народився. ДЦП – чув?
– І як тобі … Як тобі живеться, коли твій внутрішній світ і твоя зовнішність такі різні?
– Так, взагалі, нормально живеться. Більшість людей реагують на мене так само, як ти – спочатку впадають в ступор, а потім, коли розуміють, що я не дебіл, розслабляються. Важко було в дитинстві, коли я ніяк не міг показати, що я все розумію, мислю. Деякі не тільки не приховували свого ставлення, а й відкрито висловлювали його при мені, лікарі рекомендували здати мене в притулок, а випадкові перехожі могли назвати потворою.
Мені тоді було дуже шкода мою маму, вона була змушена одна тримати відсіч, до того ж, вона ще не знала про мої здібності. Скільки разів вона плакала вдома, притискаючи мене до себе, повторюючи, як вона мене любить, що я – найкращий для неї, не дивлячись ні на що, що вона мене ніколи не кине, що б їй не говорили. Усередині мене все розривалося, і тоді думка знайти спосіб спілкуватися стала моєю ідеєю фікс. В першу чергу, щоб сказати мамі, як я її люблю і як я їй вдячний за все, що вона пережила і зробила для мене.
– Скажи, а якби була така можливість, ти б хотів бути як всі?
– Це питання я ставив собі тисячі разів. І чим старшим я стаю, тим більше я схиляюся до відповіді «Ні». Ні, я щасливий бути собою. Тому що я – це не тільки моє тіло. І мене, такого, як я є, багато люблять і цінують. Я не готовий проміняти цю любов на можливість зносити до дірок свої кросівки. До речі. про кросівки. Ти, здається, говорив, що хотів такі ж, але … Що але?
– Забудь! Це дурниця! Скажи краще, чому ти сьогодні такий блідий. Ти себе добре почуваєш?
– Іра, добрий день! Вибачте за турботу, але де Коля, з сусідньої палати?
– Добридень. Вас давно не було. А він про вас часто згадував.
– Я їхав у відрядження, по роботі. Так ви не знаєте, де він? Його вже виписали?
– Можна сказати і так … Він захворів у той день, коли ви були тут востаннє. До вечора піднялася температура, а на ранок його перевели в реанімацію. Пневмонія. Він вам тут залишив коробку, він вірив, що ви ще прийдете.
Я відкриваю коробку. Кросівки? Він що, ідіот? Блін, що я говорю! І все ж, навіщо мені його кросівки? Ага, ось записка:
«Привіт, Сергію! Якщо ти це читаєш, значить, ти отримав від Ірини коробку. До речі, все-таки рекомендую тобі наважитися і заговорити з нею. Вона не тільки красива, вона ще й дуже розумна і добра. Я тут провів розвідку під час твоєї відсутності. Я ж бачу, що вона тобі сподобалася, я навіть упевнений, що ти швидше за все ходив не до мене весь цей час, а щоб подивитися на неї.
У коробці, як ти міг помітити, мої кросівки. Вони зовсім нові, мама купила мені їх перед лікарнею, ну і як ти розумієш, я їх, вважай, зовсім не носив. Це для тебе, адже ти хотів такі, а їх купили мені. А навіщо такі класні кросівки такому хлопцю як я? Мені швидше підійдуть білі тапочки. І якщо ти читаєш цей лист – значить вони вже на мені».
– Що за маячня? Які білі тапочки? Де Коля?! Іра, скажіть, де Коля?!
– Коля помер два дні тому …
Деякі вважають, що люди позбавлені певних фізичних можливостей, які не володіють стандартною зовнішністю, позбавлені так само і почуттів, бажань, можливості мислити, розуміти, а головне – що вони глибоко нещасні і індиферентні до життя. Так думав і я. До того, як познайомився з Миколою. Тепер же, зустрічаючи людину в інвалідному візку, тіло якої скрутив параліч, я завжди заглядаю їй в очі. І там я її бачу. Вона там, вона живе всередині себе, в деякому роді, бранець свого недосконалого тіла, але там є життя, багате, цікаве, красиве, невідоме нам.
Ми подружилися з Іриною. Виявилося, що ми живемо зовсім поруч. Тепер ми з нею гуляємо разом вечорами. І я кожен раз одягаю ті самі кросівки.
Коля, якщо ти мене бачиш – мені здається, що я закоханий …
Вас вразила ця історія?
