Ігор приніс свого кота на щеплення до ветклініки. Вони вже майже пів години чекали своєї черги, тому що, як на зло, сьогодні було багато народу на прийом. Поруч сиділа жінка з британцем в переносці. Британець був тихий, здавалося, що його там немає. настільки непомітно він себе вів.
– «Що з ним?» – запитав Ігор.
– «Лапу пошкодив», – відповіла жінка.
– «Ну, це можна виправити», – зітхнув Ігор і знову подивився в куток кімнати, де зіщулившись на підлозі сидів пес з сумними очима. Пес майже не рухався, хоча господар, великий дядько з червоним обличчям. зняв з нього повідець. Тільки очі, одні очі говорили про щось, чого Ігор ніяк не міг зрозуміти, але відчував.
Він знову і знову повертався в бік собаки, але там нічого не змінювалося. Нерухомість і якась приреченість. Ось! Приреченість! Ігорю раптом спало на думку саме це слово.
Тут підійшла їхня черга, Ігор узяв свого Марсика і рішуче увійшов до кабінету. Поки Марсу робили укол, Ігор розглядав стіни кабінету. На них висіли різні плакати про лікування і утримання тварин.
– «Цей все ще сидить?» – раптом пролунав голос лікаря.
– «Хто?» – здивувався Ігор.
– «Ну, той, з собакою на усипляння».
– «У сенсі, на усипляння? Це того сумного пса в кутку на усипляння?»
– «Так. Він уже вдруге приходить. Перший раз ми його відрадили, з горем навпіл. Він тиждень витримав і знову прийшов. Каже, що нема коли йому собакою займатися, працює багато. А пес-то молодий ще. Просто виріс великим, а йому всього-то чотири роки. Шкода собаку … А він уперся як баран і сидить тут з ранку. Чекає … »
Ігорю миттєво стало жарко. Неначе гарячим повітрям накрило. Так ось чому прийшло це слово – приреченість! Пес відчуває, для чого його сюди привели і просто змирився зі своєю долею. Лежить і чекає. Навіть не ворушиться.
– «Ось Ваш котик, забирайте. Чекаємо Вас в наступний раз, не забудьте, у Марса ще одне щеплення».
– «Так, добре, дякую, не забуду» – бурмотів Ігор, запихаючи Марсика в переноску. Марс потоптався там і ліг звично згорнувшись.
Ігор вискочив з кабінету і підійшов прямо до червонопикого мужика.
– «Віддайте мені його!»
– «Кого?» – не зрозумів мужик.
– «Пса Вашого. Він же Вам все одно не потрібен!»
У цей момент пес, який до цього сидів абсолютно нерухомо, підняв голову і трохи ворухнув хвостом …
– «Так, забирай» – пробурмотів мужик і, сунувши Ігорю в руки повідець, поспішно вийшов з кімнати. Наче боявся, що Ігор передумає.
– “Як його звати?” – закричав Ігор в прочинені двері.
– «Джек!», крикнув мужик і швидко пішов геть.
У цей момент собака піднявся на лапи і очі його заблищали якимось божевільним блиском надії. Адже він все розумів. Здавалося, що він говорив: «Це правда? Мені не здалося? Ти візьмеш мене? Ти не покинеш мене одного тут?»
Ігор поставив перенесення на підлогу і обійняв пса за шию:
– «Ну що, Джек, будемо живі, не помремо. Зараз підемо додому, познайомлю тебе з деким … Тільки ти Марсика не ображай, він добрий. Вам терміново потрібно буде подружитися, а інакше нам ніяк … »
Джек мовчав, тільки тикав своїм мокрим носом кудись в щоку Ігорю. Ігор встав, витер долонею очі і причепив повідець до нашийника.
«Ходімо, додому. А то щось ми сьогодні затрималися. Марина нас чекає, а ми тут прохолоджуємося. Ти, Джек, не бійся, вона хороша. Навіть не думай. У нас тепер все буде як треба. Я тобі це обіцяю!»
І вони рушили по вулиці. Чоловік з перенесенням в руці і велика кудлата собака по кличці Джек.
Я і зараз їх бачу іноді на прогулянці. Тільки кіт чекає їх вдома, а гуляють вони втрьох. Ігор, Джек і Марина. Джек ще трохи підріс. Або поправився, там незрозуміло, шерсть дуже густа і переливається.
Але очі в нього тепер абсолютно щасливі. Тому що є на світі щастя. Щастя, коли з тобою поруч твоя Людина. А краще дві твоїх людини”.
Як би ви вчинили на місця Ігоря, врятували б собаку?
