Відлюдкуватий підліток-трієчник не цікавив ні власну сім’ю, ні однокласників, ні вчителів. Все змінило одне питання.
– І ось одного разу він такий приходить до батька і запитує: тато, а у тебе є валютний рахунок? Уявляєте, як ми всі впали?!
Жінка перебувала в стані граничної ажитації. І я поки не розуміла чому. Прийшла вона з сином, але залишила його сидіти в коридорі. Синові було 14, звали його Діма. Нічого особливо дивного в тому, що сучасний 14-річний підліток поцікавився наявністю валютного рахунку в родині, я не бачила.
Але, може бути, що Діма раннє комп’ютерне обдарування, наприклад, хакер, і провернув в мережі що-небудь пов’язане з грошима, яке карається криміналом? Тоді стан матері більш ніж зрозумілий. Але чим в цьому випадку можу їм допомогти я? Куди доречніше була б консультація юриста …
– Ми з чоловіком потім довго, довго говорили. Щось для себе зрозуміли, щось ні. Йому треба було б теж сюди прийти, але він, як я розумію, просто злякався …
– Чого злякався?
– Що ви будете його лаяти.
– Дитячий садок якийсь … – пробурчала я собі під ніс, як і раніше нічого не розуміючи, і вголос, голосно: – Можливо, ви все розповісте з початку і по порядку?
– Так Так, звичайно. У нас з чоловіком троє дітей: Саша старший, Діма середній, Ліля молодша. Ми з самого початку хотіли не одну дитину. Саші було чотири, чоловік його дуже любив, багато з ним займався, він військовий, тепер уже колишній, але для нього завжди дуже багато значило, що первісток саме син, спадкоємець. Але ми разом вирішили: пора. Я хотіла дівчинку, але чоловік був зовсім не проти і другого хлопчика: щоб вони потім з Сашком спина до спини …
Виношувала сина я цілком нормально, але ось народився Діма важко. Пологи самі по собі були важкі, і ще, як я тепер розумію, наклалися якісь лікарські помилки. Загалом, він сам не дихав, його реанімували, після цього три тижні тримали в такому спеціальному апараті. Потім віддали мені – сам жовтий і якісь синці по всьому тілу. Око майже не відкриває, однак смокче усередині. Ми його, звичайно, всіляко виходжували, лікували. До року озирнулися, Діма не ходить, коли сидить, завалюється, іграшками майже не цікавиться, проконсультувалися з дуже відомим в місті неврологом. Ось він нам і сказав: ну а чого ви хочете, це ж органічне ураження головного мозку.
Я запитала: а що це значить? Що з ним, що з усіма нами тепер буде?
Він каже: точно вам ніхто сказати не може, але розвиток, звичайно, буде страждати. В тій чи іншій степені. Корекція, розвиток навичок можливі. Але особливо не спокушайтеся. І ніколи нікого не питайте: лікарю, а він буде нормальним? Займайтеся дитиною і вчіться жити з тим, що є.
Я розповіла чоловікові. Він став як хмара. І запитує: тобто він у нас буде дурнем? Органічним? І вимагати, як з нормального, з нього ніколи не можна буде? Я кажу: схоже на те. Він ще хвилину посупився, а потім і каже: тоді так. Мені з дурнем, від якого нічого чекати не можна, немає що робити, але і кинути, якщо вже ти його народила, не можна. Так що давай я буду щільно Сашком займатися, а ти вже з цим як-небудь.
Я вам навіть і сказати не можу, як мені стало боляче і прикро. Але я тоді не заплакала, не закричала. Просто повернулася мовчки і пішла. Чоловік мені тепер тільки пояснив: він в той момент сам був в шоці, не знав, що робити, як в голові укласти, йому хотілося втекти, сховатися, і від переляку він таке і бовкнув.
– Лякливий він у вас якийсь, – уїдливо зауважила я.
Жінка кивнула.
– А я нічого тоді не сказала, і так це і залишилося. Але справа була в тому, що я свого чоловіка дуже сильно любила і навіть за таке не могла на нього довго ображатися. І все це я перенесла на самого Діму.
– Тобто Діма майже з самого початку був для вас тягарем?
– Так, можна сказати і так.
Подальше я вже могла собі уявити і без її розповіді. Але залишалося питання: при чому тут валютний рахунок?
Однак я ж сама сказала їй: по порядку.
– Діма ріс, в порівнянні з Сашком у нього все було слабо і з затримкою. Пішов в півтора роки. Заговорив після трьох. Пірамідки взагалі не збирав. На майданчику лазити боявся. З дітьми майже не грав. Дивився весь час в землю, собі під ноги. Я навіть в якийсь момент подумала про аутизм, тоді про це як раз багато писати почали. Адже мені чесно говорити?
Я енергійно кивнула.
– Насправді мені тоді навіть хотілося, щоб він аутистом виявився – це ніби як модно стало і як би навіть цікаво, всі про це пишуть, говорять. Але лікар мені чітко сказав: ніякого аутизму, ЗПР на тлі органіки.
Але в садок у дворі він в чотири роки пішов і нікому там нічим не заважав. Одягався тільки довго і не танцював на заняттях. Не те щоб відмовлявся, а просто був занадто незграбним і руху не міг повторити.
Я чоловікові сказала: так не чесно, тобі Сашка, а мені? Він сказав: ти права, давай ще спробуємо, раптом дівчинка народиться тобі на радість. І народилася Ліля. Наше сонечко.
У рік перед школою ми з Дімою до вас приходили. Він тоді ні букв, ні цифр не знав, і наче й не міг їх запам’ятати. Я хотіла дізнатися, як в спецшколи потрапляють, а ви щось у нього запитали про звірів і круглі предмети, щось у мене, а потім сказали: так у нього нижня межа норми, спецшкола від вас нікуди не дінеться, спробуйте спочатку в звичайну, дворову, шукайте вчительку, зовні схожу на травоїдну рибу, наприклад, карася. Ми точно таку і знайшли.
Я їй відразу чесно сказала: у нього органічне ураження. Вона запитала: а сидіти він тихо може? Я кажу: та скільки завгодно! А вона: а діткам іншим не буде заважати займатися? Я: так ні! Вона: ну тоді все нормально, подивимося, як справа піде. І справа пішла цілком собі добре, низький їй, Валентині Миколаївні, уклін. На уроках він спочатку писати не встигав, але вона йому потім дописати давала, і трійки у нього завжди виходили, навіть без особливих проблем.
– Діма спілкувався з іншими дітьми?
– Він ні з ким не конфліктував. Його дражнили, так, я це потім вже дізнавалася, але він не скаржився, не відповідав, майже ніяк не реагував, і їм просто нудно ставало, і вони переставали. У п’ятому класі він спочатку страшно з’їхав по навчанню, я навіть знову почала про спецшколу думати, але потім якось вирівнялося все. І ось тоді ж він попросив Айпад.
– Як Діма взагалі проводив вільний час? З ким він спілкувався?
– Він завжди дружив з бомжем Матвієм. Я дико злилася, забороняла, а чоловік сказав: залиш його, треба ж йому з кимось … Тобто цей Матвій ніякий не бомж насправді, у нього в хрущовці навпроти нас на першому поверсі квартира. Він живе один, напевно, розумово відсталий, але цілком якось справляється. Пляшки збирає, якесь ганчір’я, квіти, буває, садить, собак бродячих принаджує. Якось, коли Діма ще маленький був, побудував йому такий будиночок з фанерок – пиляв щось, збивав. Діма з ним завжди добре ладнав і довго розмовляв.
– А брат і сестра?
– Сашка Діму до недавнього часу просто зневажав. А Ліля у нас імітатор – вона, як і я, як би завжди шкодувала його, але з такою, знаєте, ноткою гидливості. Ну, тепер-то все не так.
– Що змінилося? Він попросив Айпад – навіщо?
– Сказав: фотографувати. Але у нього вже був фотоапарат-мильниця, його Лілі купили, а вона йому віддала, бо знімала телефоном. Він сказав: мені фотоапарат не підходить, – і нічого більше не пояснив.
Чоловік сказав: так у мене у самого цього Айпаду немає, обійдеться. У школі розіб’ють, заберуть, гроші на вітер. Але бабуся з дідусем сказали: у вас і так хлопець завжди в загоні, вряди-годи раз попросив щось, майте совість, ми теж грошей дамо, а у нього день народження. Купили йому відносно дешевий (ну самі розумієте, їх дешевих і не буває) Айпад. Матвій навчив Діму, що треба обмотати гаджет синьою ізоляційною стрічкою: дивитися страшно, зате ніхто не зазіхне.
І ось він кудись ходить, щось фотографує, а що, навіщо – ми не знаємо. Ліля якось подивилася у нього знімки – каже, ідіотизм якийсь, начебто як він землю фотографує і ноги там. Ну, як дивиться, так і фотографує. Не заважає нікому й добре, ми вже звикли.
Потім Ліля каже: мама, а у нього начебто вже інший Айпад. Я подивилася, стрічка та ж намотана, кажу, так у тебе вічно очі завидющі, привиділося.
А ще через якийсь час Сашка за вечерею нам і каже: мама, тато, я ось давно хотів вам сказати, що ми всі Діму даремно недооцінюємо. Кожна людина – це особистість і цінність, і якщо він чогось там не вміє або не розуміє, це не означає, що він – другий сорт. Ми з чоловіком мало не заплакали від розчулення: треба ж, як наш старшенький над собою виріс. Але потім побачили, що і у Лілі презирства до Діми наче й не було, і навіть навпаки, вона до нього мало не підлизується.
Я сиділа як на голках, бо історія виявилася набагато цікавішою, ніж я припускала спочатку. Що ж там виявиться далі? І можливо, все-таки – консультація юриста?
– Ну і до чого тут все-таки валютний рахунок? – не витримала я.
– Ви в сучасних соціальних мережах розбираєтеся?
– Зовсім ні.
– Ось і я – погано. Загалом, у Діми там десь, в якійсь сучасній мережі давно є сторінка. І він викладає там свої фотографії. Тільки на одну тему.
– Яку ж?
– Він фотографує ноги людей, що їдуть в київському метро. Ну ось розумієте, ті, які навпорти вас сидять на лавці.
– Зрозуміла.
– Я бачила тепер уже ці фотографії, вони приголомшливі. Там цілі історії. Іноді плакати хочеться, іноді сміятися, цілий світ і ціла гама почуттів. Самотність, любов, нетерпіння, дитячі ніжки, ноги строків, підлітки в цих величезних кросівках, дівчата на шпильках.
– Ось чому йому потрібен був саме Айпад.
– Так. Він сидить навпроти і як би читає або дивиться в нього. І ніхто не бачить, що він знімає. У нього якась величезна кількість підписників. Йому давно ставлять туди платну рекламу. Взуття, аксесуари і не тільки. Він уже виконав кілька замовних фотопроектів, один прямо від метрополітену. За це йому теж непогано заплатили.
– Як він отримував гроші?
– Через Матвія. У нього є пенсійна картка, туди і переводили гроші, а Матвій віддавав їх Дімі. Він купив Матвію дорогий акваріум з рибами (той давно мріяв), собі новий Айпад, і давав гроші нашому студенту Сашкові, якому грошей завжди не вистачає, і Лілі, взявши з них обіцянку, що вони не розкажуть батькам.
А тепер всю цю його штуку з потрохами і особливо ідеєю хоче за валюту купити якась закордонна корпорація – чи то взуттєва, чи то якось з взуттям пов’язана.
– Так. А до мене-то ви навіщо? Я нічого не розумію в валютних операціях.
– Як нам тепер йому сказати?
– Що сказати?
– Ну ось все те, що ми тепер зрозуміли.
– Так і скажіть, як ви мені зараз розповіли. Тільки почніть з самого початку, ось з цього вашого боягузливого чоловіка і гордої вас.
– А це його не травмує?
– Що?!
– Зрозуміла. Які ж ми були ідіоти …
– Інших батьків у Діми не було і не буде.
– Ви з ним поговорите?
– Чому б і ні?
* * *
Діма дивиться в підлогу і ні на кого не тримає зла.
– Напевно, мені навіть пощастило, що на мене ніхто уваги не звертав і я міг ходити де хочу і робити теж. Якби вони мене там якось розвивали або водили кудись, я б нічого не зміг.
– Ти, безумовно, маєш рацію. Але тепер вони багато переглянули.
– Головне, щоб не взялися виховувати, – усміхається Діма.
– А ти їх любиш?
– Не знаю. Маму, напевно, так.
– Ти справді хочеш продати цю свою штуку?
– Так, звичайно. Дуже великі гроші дають, вистачить Сашкові квартиру купити і ще залишиться.
– Не шкода?
– Ні, мені вже й набридло, насправді. Я собі вже нову річ придумав. А запитати можна?
– Звичайно.
– Мені вже в трьох місцях сказали, що візьмуть мене на роботу, коли я виросту. Брешуть? У мене ж органічне ураження …
– Ні. В майбутньому особистий погляд на світ буде важливіший від оцінок за середню освіту. Ті, хто тебе покликав, це розуміють.
– Дякую. Я вам поки не скажу, що я нове придумав, добре? Ви не заперечуватимете?
Діма довів, що люди з відхиленням у розвтку теж мають право на місце під сонцем, чи не так?
