Він зустрів її в коридорі не привітанням, а питанням: – Люба, зізнавайся. Скільки в тебе чоловіків на стороні? Вона ще сумку з плеча не зняла. – Данило, ти що несеш?

Він зустрів її в коридорі не привітанням, а питанням:

– Люба, зізнавайся. Скільки в тебе чоловіків на стороні?

Вона ще сумку з плеча не зняла.

– Данило, ти що несеш?
– Не вигадуй. Після роботи нормальні жінки додому йдуть, а не десь шастають.

Люба втомлено притулилась до стіни.

– Я колезі зі звітом допомагала.
– Ага. І всім п'ятьом одразу?

Вона мовчки пішла перевдягатися, але він поплентався слідом.

– Поясни мені, де ти постійно затримуєшся. У нашому містечку навіть заторів немає.
– А декому, уяви собі, доводиться працювати не з ліжка, – різко кинула вона.
– Хто на що вчився, – всміхнувся Данило. – Кому ти треба з такою впертістю, якби не я?

Оце його "кому ти треба" вдарило сильніше за крик.

Це була не перша така сцена. Уже кілька років Данило тиснув на одне: продати її квартиру, кинути роботу, залишити маму, друзів і поїхати туди, де, за його словами, "справжнє життя".

То в місто побільше.
То в селище біля річки.
То "до природи".
То "ближче до цивілізації".

– Тут не життя, а болото, – повторював він. – Ти просто боїшся.
– У мене тут усе є.
– Сама винна, що за мамину спідницю тримаєшся.

Він їздив сам "дивитися місця". Повертався натхненний, із блиском в очах.

– Там річка, ліс, будинок зняти можна. Пів години – і велике місто. Ось де житимемо.
– Я не поїду за шістсот кілометрів, кинувши все.
– От тому ти й живеш, як живеш.

З кожним місяцем він ставав зліший. Чіплявся до її роботи, до міста, до мами. А потім почались коханці.

– Передай своїм мужикам, що я й їх із собою можу взяти, – кинув він одного вечора на кухні. – Місця там усім вистачить.

Люба грюкнула чашкою об стіл.

– У мене нікого немає!
– Якби не було, ти б так за цей свій клоповник не трималася.

Він пішов спати на диван із ноутбуком на животі. Вона ще довго мила посуд, ковтаючи сльози від злості й приниження.

Уночі підійшла до нього з пледом. Хотіла накрити.

На екрані світилася переписка.

Не креслення. Не робота.

"Скучила. Коли знову приїдеш?"
"Скоро. Якби не вона, я б уже давно залишився."

Люба сіла просто на підлогу.

Переписка тягнулась майже два роки. Фото. Натяки. Брудні жарти. Плани. І адреса – те саме селище біля річки, за яке він влаштовував їй щотижневі допити.

Вона різко смикнула ноутбук.

– Ось воно що. Ось твоє "справжнє життя"?

Данило прокинувся, кліпаючи.

– Ти що робиш?
– Читаю, куди ти мене так тягнув. Не до природи. До Лілі.

Він сів, потер обличчя і навіть не зніяковів.

– Люба, не починай.
– Не починай? Ти хотів вивезти мене подалі від усього мого життя, щоб жити поруч із коханкою?
– Та ти сама винна! – гаркнув він. – Я тебе кликав. Ти не їхала. Я чоловік, мені треба.

Вона аж відступила.

– Тобто це я винна, що ти спав з іншою?
– А що мені лишалося? З тобою ні життя, ні руху. Тільки робота, мама і твоє містечко.

Він сказав це так буденно, ніби пояснював, чому купив не той хліб.

– Я будинок знімав для нас, між іншим, – додав він. – Хотів сім'ю витягти в нормальне місце.
– Для нас? – Люба засміялась так, що сама злякалась свого голосу. – Щоб ти до Лілі через дорогу ходив, а я сиділа там одна без мами, без роботи, без грошей і без права пискнути?

Він потягнувся до ноутбука.

– Не драматизуй.
– Не вигадуй, так? Це ти любиш казати.

Данило скривився.

– Ти все одно нікуди б не поділася.
– Що?
– Ну а куди ти? Жінки такі речі переживають. Покричать і живуть далі.

Оце був пік. Не переписка. Не Ліля. А його впевненість, що вона проковтне.

Люба підійшла до дверей і відчинила їх навстіж.

– У тебе п'ять хвилин.
– Серед ночі?
– Ага. До своєї річки, лісу й Лілі.
– Ти серйозно?
– Абсолютно.

Він дивився на неї кілька секунд.

– Ще прибіжиш.
– Не дочекаєшся.

Вона стояла в коридорі босоніж, поки він мовчки пхав речі в сумку. Без вибачень. Без сорому. На прощання тільки кинув:

– Сама все зруйнувала.

І навіть не подивився на неї.

Через тиждень Люба подала на розлучення. А потім дізналась від спільних знайомих, що будинок "для них" він оплачував її грошима – з їхнього спільного рахунку, куди вона скидала на ремонт кухні.

То скажіть, як би ви вчинили: вигнали б одразу чи дали б йому шанс усе пояснити?

Він уже жив у тієї Лілі.

Valera

Популярне