Він зустрів її в коридорі не привітанням, а питанням:
– Люба, зізнавайся. Скільки в тебе чоловіків на стороні?
Вона ще сумку з плеча не зняла.
– Данило, ти що несеш?
– Не вигадуй. Після роботи нормальні жінки додому йдуть, а не десь шастають.
Люба втомлено притулилась до стіни.
– Я колезі зі звітом допомагала.
– Ага. І всім п'ятьом одразу?
Вона мовчки пішла перевдягатися, але він поплентався слідом.
– Поясни мені, де ти постійно затримуєшся. У нашому містечку навіть заторів немає.
– А декому, уяви собі, доводиться працювати не з ліжка, – різко кинула вона.
– Хто на що вчився, – всміхнувся Данило. – Кому ти треба з такою впертістю, якби не я?
Оце його "кому ти треба" вдарило сильніше за крик.
Це була не перша така сцена. Уже кілька років Данило тиснув на одне: продати її квартиру, кинути роботу, залишити маму, друзів і поїхати туди, де, за його словами, "справжнє життя".
То в місто побільше.
То в селище біля річки.
То "до природи".
То "ближче до цивілізації".
– Тут не життя, а болото, – повторював він. – Ти просто боїшся.
– У мене тут усе є.
– Сама винна, що за мамину спідницю тримаєшся.
Він їздив сам "дивитися місця". Повертався натхненний, із блиском в очах.
– Там річка, ліс, будинок зняти можна. Пів години – і велике місто. Ось де житимемо.
– Я не поїду за шістсот кілометрів, кинувши все.
– От тому ти й живеш, як живеш.
З кожним місяцем він ставав зліший. Чіплявся до її роботи, до міста, до мами. А потім почались коханці.
– Передай своїм мужикам, що я й їх із собою можу взяти, – кинув він одного вечора на кухні. – Місця там усім вистачить.
Люба грюкнула чашкою об стіл.
– У мене нікого немає!
– Якби не було, ти б так за цей свій клоповник не трималася.
Він пішов спати на диван із ноутбуком на животі. Вона ще довго мила посуд, ковтаючи сльози від злості й приниження.
Уночі підійшла до нього з пледом. Хотіла накрити.
На екрані світилася переписка.
Не креслення. Не робота.
"Скучила. Коли знову приїдеш?"
"Скоро. Якби не вона, я б уже давно залишився."
Люба сіла просто на підлогу.
Переписка тягнулась майже два роки. Фото. Натяки. Брудні жарти. Плани. І адреса – те саме селище біля річки, за яке він влаштовував їй щотижневі допити.
Вона різко смикнула ноутбук.
– Ось воно що. Ось твоє "справжнє життя"?
Данило прокинувся, кліпаючи.
– Ти що робиш?
– Читаю, куди ти мене так тягнув. Не до природи. До Лілі.
Він сів, потер обличчя і навіть не зніяковів.
– Люба, не починай.
– Не починай? Ти хотів вивезти мене подалі від усього мого життя, щоб жити поруч із коханкою?
– Та ти сама винна! – гаркнув він. – Я тебе кликав. Ти не їхала. Я чоловік, мені треба.
Вона аж відступила.
– Тобто це я винна, що ти спав з іншою?
– А що мені лишалося? З тобою ні життя, ні руху. Тільки робота, мама і твоє містечко.
Він сказав це так буденно, ніби пояснював, чому купив не той хліб.
– Я будинок знімав для нас, між іншим, – додав він. – Хотів сім'ю витягти в нормальне місце.
– Для нас? – Люба засміялась так, що сама злякалась свого голосу. – Щоб ти до Лілі через дорогу ходив, а я сиділа там одна без мами, без роботи, без грошей і без права пискнути?
Він потягнувся до ноутбука.
– Не драматизуй.
– Не вигадуй, так? Це ти любиш казати.
Данило скривився.
– Ти все одно нікуди б не поділася.
– Що?
– Ну а куди ти? Жінки такі речі переживають. Покричать і живуть далі.
Оце був пік. Не переписка. Не Ліля. А його впевненість, що вона проковтне.
Люба підійшла до дверей і відчинила їх навстіж.
– У тебе п'ять хвилин.
– Серед ночі?
– Ага. До своєї річки, лісу й Лілі.
– Ти серйозно?
– Абсолютно.
Він дивився на неї кілька секунд.
– Ще прибіжиш.
– Не дочекаєшся.
Вона стояла в коридорі босоніж, поки він мовчки пхав речі в сумку. Без вибачень. Без сорому. На прощання тільки кинув:
– Сама все зруйнувала.
І навіть не подивився на неї.
Через тиждень Люба подала на розлучення. А потім дізналась від спільних знайомих, що будинок "для них" він оплачував її грошима – з їхнього спільного рахунку, куди вона скидала на ремонт кухні.
То скажіть, як би ви вчинили: вигнали б одразу чи дали б йому шанс усе пояснити?
Він уже жив у тієї Лілі.
