Микола поставив пакет із путівками на стіл, а Світлана навіть не підвела очей від телефону.
– Ти вже вдома?
– А це, по-твоєму, хто? – спитав він.
– Не починай. Я весь день сама. Мені тут уже дихати нічим.
Вона сказала це так, ніби не він тягнув усе на собі, а вона жила в тісній комірчині, а не в його великому будинку.
– До речі, – кинула вона, – якщо вже про майбутнє… Я не хочу ростити дітей у цій дірі. Переїжджаємо у велике місто – тоді подумаємо.
Микола мовчки дивився на неї. У кишені дзвонив телефон, але він не відповів. За годину до цього він вийшов із палати будинку догляду, де побачив на підвіконні олівцевий портрет своєї дружини.
І почув від чоловіка на ліжку:
– Це моя дружина. Світлана. Її не стало.
Ту саму родимку над губою Микола знав краще за своє обличчя в дзеркалі.
Світлана нарешті підняла очі.
– Чого ти на мене так дивишся?
– Та думаю, як тобі вдається так легко брехати.
Вона скривилася.
– Не вигадуй.
Наступного ранку Миколі принесли все: старі фото, копію свідоцтва про шлюб, виписку з лікарні, адресу, навіть прізвище лікаря.
Світлана справді була одружена з Юрієм.
Після аварії він лишився лежачим. Квартиру перед цим продали – за її наполяганням, "щоб почати нове життя у великому місті". Гроші були в неї. Два дні вона сиділа біля реанімації, а на третій заплатила лікарю, щоб Юрію сказали одну фразу:
– Ваша дружина загинула.
Сама ж оформила нові документи, змінила прізвище і почала шукати чоловіка багатшого.
Знайшла.
У кафе, де Микола снідав щоранку. Перекинула на себе його каву, розплакалась, посміхнулась – і все.
Коли він увечері зайшов додому, Світлана стояла біля дзеркала й приміряла нову сукню.
– У нас гості будуть? – спитав Микола.
– Якщо ти нарешті почнеш жити нормально, а не сидіти в своїй провінції, то будуть, – відрізала вона. – І взагалі, я не служниця.
– Це добре, що ти сама про це заговорила.
Він відчинив двері.
За ним у візку сидів Юрій.
Світлана спочатку побіліла, потім різко відступила на крок і вчепилася в край столу.
– Це… хто?
Юрій подивився на неї довго, майже без моргання. Потім тихо сказав:
– Ми знайомі?
Микола навіть не сів.
– Юрій поживе з нами. Йому потрібен догляд.
– Ти з глузду з'їхав? – голос у неї зірвався. – Найми сиділку.
– Ні. Ти ж у нас добра. Подбаєш. Як про рідного.
Світлана повернулась до нього так різко, ніби хотіла вдарити.
– Я не буду за ним ходити.
– Будеш, – сказав Микола. – Або поясниш, чому ні.
Вона стиснула губи і прошипіла:
– Ти нічого не доведеш.
Перші два дні вона ще трималась. Годувала Юрія з ложки, міняла постіль, приносила ліки. Але в очах у неї було не співчуття, а чиста ненависть.
Юрій одного разу навмисно впустив чашку. Світлана нахилилась, а він тихо спитав:
– Світлано, а я тебе раніше не бачив?
Вона зблідла.
– Не неси маячню.
На третій день її прорвало.
Вона зайшла на кухню, де Микола стояв біля вікна, і з порога закричала:
– Скільки це ще буде тривати? Він дивиться на мене, ніби все пам'ятає! Забери його звідси!
Микола не обернувся.
– Кого саме? Твого першого чоловіка? Чи того, кого ти поховала живцем за його ж гроші?
У неї сіпнулося обличчя.
– Сама винна, що хочеш почути? – зірвалась вона. – Я не збиралась все життя возитися з овочем! Кому він був треба? Лежачий, без грошей, без майбутнього. Я мала теж із ним пропасти?
І тут із дверей коридору почувся голос Юрія:
– А гроші, виходить, були ще мої.
Світлана повільно повернулась.
Юрій уже стояв, тримаючись за стіну. Без візка. Без пледа на колінах. Просто стояв і дивився на неї.
Вона відсахнулась так, ніби побачила мерця.
– Ти…
– Живий, – сказав він. – Не завдяки тобі.
Микола поклав на стіл папку.
– Тут усе. Лікар, перекази, старі документи, новий паспорт. Можеш ще сказати, що ми вигадали?
Світлана подивилась на папку, на Юрія, на Миколу – і раптом усміхнулась. Холодно, зло.
– То що тепер? Двоє ображених чоловіків будуть судити мене? Та якби не я, ви б і далі жили у своїх ілюзіях. Один валявся б і нив, другий вірив би в кохання.
– Замовкни, – тихо сказав Юрій.
– А що? Неприємно? – вона вже майже кричала. – Ти сам продав квартиру, сам сів у ту машину, сам був слабаком. А ти, – ткнула пальцем у Миколу, – просто купив красиву ляльку й думав, що вона народить тобі дітей і сидітиме в цьому болоті. Не сміши.
Микола дивився на неї так, ніби вперше бачив.
– Забирайся.
– Це мій дім теж.
– Уже ні.
Вона схопила сумку, телефон, ще щось із комода.
На порозі обернулась.
– Ще пошкодуєте. Обоє.
Юрій сів на стілець і закрив обличчя руками. Микола стояв мовчки.
Світлана грюкнула дверима так, що здригнулося скло.
Микола навіть не пішов за нею.
А через десять хвилин з її картки надійшло повідомлення: вона встигла переказати собі велику суму з сімейного рахунку.
То хто після цього жертва – жінка, яка рятувала себе, чи двоє чоловіків, які надто пізно побачили, кого впустили у своє життя?
Вранці вона подала на поділ майна.
