Микола поставив пакет із путівками на стіл, а Світлана навіть не підвела очей від телефону.

– Ти вже вдома?
– А це, по-твоєму, хто? – спитав він.
– Не починай. Я весь день сама. Мені тут уже дихати нічим.

Вона сказала це так, ніби не він тягнув усе на собі, а вона жила в тісній комірчині, а не в його великому будинку.

– До речі, – кинула вона, – якщо вже про майбутнє… Я не хочу ростити дітей у цій дірі. Переїжджаємо у велике місто – тоді подумаємо.

Микола мовчки дивився на неї. У кишені дзвонив телефон, але він не відповів. За годину до цього він вийшов із палати будинку догляду, де побачив на підвіконні олівцевий портрет своєї дружини.

І почув від чоловіка на ліжку:

– Це моя дружина. Світлана. Її не стало.

Ту саму родимку над губою Микола знав краще за своє обличчя в дзеркалі.

Світлана нарешті підняла очі.

– Чого ти на мене так дивишся?

– Та думаю, як тобі вдається так легко брехати.

Вона скривилася.

– Не вигадуй.

Наступного ранку Миколі принесли все: старі фото, копію свідоцтва про шлюб, виписку з лікарні, адресу, навіть прізвище лікаря.

Світлана справді була одружена з Юрієм.

Після аварії він лишився лежачим. Квартиру перед цим продали – за її наполяганням, "щоб почати нове життя у великому місті". Гроші були в неї. Два дні вона сиділа біля реанімації, а на третій заплатила лікарю, щоб Юрію сказали одну фразу:

– Ваша дружина загинула.

Сама ж оформила нові документи, змінила прізвище і почала шукати чоловіка багатшого.

Знайшла.

У кафе, де Микола снідав щоранку. Перекинула на себе його каву, розплакалась, посміхнулась – і все.

Коли він увечері зайшов додому, Світлана стояла біля дзеркала й приміряла нову сукню.

– У нас гості будуть? – спитав Микола.

– Якщо ти нарешті почнеш жити нормально, а не сидіти в своїй провінції, то будуть, – відрізала вона. – І взагалі, я не служниця.

– Це добре, що ти сама про це заговорила.

Він відчинив двері.

За ним у візку сидів Юрій.

Світлана спочатку побіліла, потім різко відступила на крок і вчепилася в край столу.

– Це… хто?

Юрій подивився на неї довго, майже без моргання. Потім тихо сказав:

– Ми знайомі?

Микола навіть не сів.

– Юрій поживе з нами. Йому потрібен догляд.

– Ти з глузду з'їхав? – голос у неї зірвався. – Найми сиділку.

– Ні. Ти ж у нас добра. Подбаєш. Як про рідного.

Світлана повернулась до нього так різко, ніби хотіла вдарити.

– Я не буду за ним ходити.

– Будеш, – сказав Микола. – Або поясниш, чому ні.

Вона стиснула губи і прошипіла:

– Ти нічого не доведеш.

Перші два дні вона ще трималась. Годувала Юрія з ложки, міняла постіль, приносила ліки. Але в очах у неї було не співчуття, а чиста ненависть.

Юрій одного разу навмисно впустив чашку. Світлана нахилилась, а він тихо спитав:

– Світлано, а я тебе раніше не бачив?

Вона зблідла.

– Не неси маячню.

На третій день її прорвало.

Вона зайшла на кухню, де Микола стояв біля вікна, і з порога закричала:

– Скільки це ще буде тривати? Він дивиться на мене, ніби все пам'ятає! Забери його звідси!

Микола не обернувся.

– Кого саме? Твого першого чоловіка? Чи того, кого ти поховала живцем за його ж гроші?

У неї сіпнулося обличчя.

– Сама винна, що хочеш почути? – зірвалась вона. – Я не збиралась все життя возитися з овочем! Кому він був треба? Лежачий, без грошей, без майбутнього. Я мала теж із ним пропасти?

І тут із дверей коридору почувся голос Юрія:

– А гроші, виходить, були ще мої.

Світлана повільно повернулась.

Юрій уже стояв, тримаючись за стіну. Без візка. Без пледа на колінах. Просто стояв і дивився на неї.

Вона відсахнулась так, ніби побачила мерця.

– Ти…

– Живий, – сказав він. – Не завдяки тобі.

Микола поклав на стіл папку.

– Тут усе. Лікар, перекази, старі документи, новий паспорт. Можеш ще сказати, що ми вигадали?

Світлана подивилась на папку, на Юрія, на Миколу – і раптом усміхнулась. Холодно, зло.

– То що тепер? Двоє ображених чоловіків будуть судити мене? Та якби не я, ви б і далі жили у своїх ілюзіях. Один валявся б і нив, другий вірив би в кохання.

– Замовкни, – тихо сказав Юрій.

– А що? Неприємно? – вона вже майже кричала. – Ти сам продав квартиру, сам сів у ту машину, сам був слабаком. А ти, – ткнула пальцем у Миколу, – просто купив красиву ляльку й думав, що вона народить тобі дітей і сидітиме в цьому болоті. Не сміши.

Микола дивився на неї так, ніби вперше бачив.

– Забирайся.

– Це мій дім теж.

– Уже ні.

Вона схопила сумку, телефон, ще щось із комода.

На порозі обернулась.

– Ще пошкодуєте. Обоє.

Юрій сів на стілець і закрив обличчя руками. Микола стояв мовчки.

Світлана грюкнула дверима так, що здригнулося скло.

Микола навіть не пішов за нею.

А через десять хвилин з її картки надійшло повідомлення: вона встигла переказати собі велику суму з сімейного рахунку.

То хто після цього жертва – жінка, яка рятувала себе, чи двоє чоловіків, які надто пізно побачили, кого впустили у своє життя?

Вранці вона подала на поділ майна.

Valera

Популярне