– Візьми її. Я вже не відчуваю рук. – Я тільки зайшов, Катю. – А я куди зайшла? В туалет зранку – і все. Мала кричала так, що аж захлиналася. Коля стягнув куртку, кинув ключі в миску і сів перед телевізором.

– Візьми її. Я вже не відчуваю рук.

– Я тільки зайшов, Катю.

– А я куди зайшла? В туалет зранку – і все.

Мала кричала так, що аж захлиналася. Коля стягнув куртку, кинув ключі в миску і сів перед телевізором.

– Дай мені десять хвилин, – сказав він. – Я з п'ятої ранку за кермом.

– А я з третьої ночі з нею на руках.

– Я людей вожу. Якщо я засну на маршруті, тобі легше стане?

– А якщо я засну стоячи з дитиною, це, значить, дрібниці?

Він потер лице.

– Я пропонував няню.

– Чужу тітку до двомісячної дитини? Ні.

– Я пропонував маму.

– Твою маму, яка минулого разу сказала, що я "розбалувала немовля руками"?

– То що ти від мене хочеш?

– Пів години. Душ. Щоб хтось інший був мамою хоч пів години.

Він мовчав. Потім узяв телефон.

– Ти кому дзвониш?

– Мамі.

– Не смій.

– Бо я вже не знаю, як із тобою говорити.

Він натиснув виклик і навіть не відійшов.

– Мамо, приїдь, будь ласка. Тут знову істерика.

Катя завмерла.

– "Істерика"?

– А як це назвати?

Через сорок хвилин у двері подзвонили.

– Ну що тут у вас? – Лариса Іванівна зайшла, навіть не роззувшись. – Ой, бідна дитина. Коля, ти хоч їв?

– Мамо, не починай.

– А що не починай? Я бачу, що бачу. Дитина синя від крику, чоловік з роботи, а вона стоїть і дивиться, як на суді.

Катя гірко всміхнулась.

– Я стою третю добу майже без сну.

– Усі стояли, – відрізала свекруха. – Я в твої роки двох підняла, і чоловікові на шию дітей не вішала.

– То й мені мовчки здихати, аби вам приємно було?

– От бачиш, Коля? Я ж казала: язик у неї бадьорий, а сил нема.

Коля встав, узяв тарілку.

– Завтра до мами на день народження приїдемо. Посидимо дві години – і додому.

Катя подивилась на нього так, ніби не зрозуміла.

– Я нікуди не поїду.

– Мама образиться.

– А я, значить, не людина?

– Не починай знову.

– Знову? Ти серйозно зараз?

– Катю, – свекруха поправила кофту, – люди вже запрошені. Не роби цирк.

– Тримай її, – Катя простягнула Колі дитину над столом. – Я хоча б дві ложки гарячого з'їм.

– Я ще сам не їв, – він не підвів очей від тарілки.

– Я теж.

– Ти з нею весь день.

– Саме тому.

За столом стихло. Лише ложки бряжчали об тарілки.

– Катю, – голосно сказала Лариса Іванівна, щоб усі чули, – не треба оце привчати. Поклади в коляску. Немовля не цар.

– Та що ви кажете, – Катя хитнула дитину на руках. – А Коля у вас тоді хто? Бо навколо нього всі стрибають, ніби він один тут живий.

Сестра Колі кашлянула в кулак. Хтось нервово посміхнувся.

Коля відклав виделку.

– Я один заробляю на цей стіл.

Катя глянула на нього впритул.

– Зарплата – це не батьківство. Це аліменти наперед.

За столом стало тихо так, що мала на секунду теж затихла.

– Оце подякувала, – протягнула свекруха.

Коля повільно встав.

– А кричати зранку двомісячній дитині "та замовкни ти вже" – це що? Материнство?

Катя ніби отримала ляпас.

– Ти… серйозно зараз це сказав?

– А що, неправда?

– Ти почув одну фразу після трьох безсонних ночей і носиш її як довідку, що можна нічого не робити?

– Я не ношу. Я боюся лишати тебе з нею, коли тебе так накриває.

– То не лишай. Будь поруч.

– Я й так тягну все.

– Що "все"? Роботу? Молодець. А вдома ти в гостях?

– А ти вдома хто? Єдина мучениця в країні?

– Хочеш правду? – Катя вже говорила не до нього, а в порожнечу між ними. – Вам усім зручно, що я мовчу. Бо поки я мовчу, можна називати це "декретом", а не цілодобовою роботою.

– Роботою? – фиркнула Лариса Іванівна. – Не перегинай. У декреті жінка сидить з дитиною, а не шахту проходить.

Катя повернулась до неї.

– Сидить? То чого я третій місяць їм стоячи і мию голову о другій ночі?

– Бо ти все ускладнюєш, – сказав Коля. – Тобі й няня не така, і мама не така, і суміш "не та", і я "не такий". Може, справа не в усіх навколо?

– Звісно. Дуже зручно. Якщо жінка не вивозить без сну – значить, у неї характер поганий.

– Якщо жінка не вивозить одну дитину, може, треба не чоловіка ганьбити, а попросити нормальну допомогу.

– Нормальну? – Катя засміялась коротко, аж страшно. – Ти маму свою "допомогою" називаєш? Людину, яка заходить у мій дім і перше питає, чи ти їв?

– Бо я з роботи!

– А я звідки, Коля? З салону краси?

Мала знову зайшлась плачем. Лариса Іванівна різко підвелась.

– Дай сюди дитину. Не смикай її на людях.

Вона буквально вихопила малу з Катиної руки.

Катя побіліла.

– Не чіпайте.

– Я хоч заспокою, раз мати не може.

– Мамо, сядь, – буркнув Коля, але дитину назад не взяв.

Катя подивилась спочатку на свекруху, потім на нього.

– От. Оце воно і є. У вас у всіх руки є. Просто вам зручно, що мої – безкоштовні.

– Та перестань уже влаштовувати сцену, – кинув Коля. – Тут люди.

– Саме тому ти зараз і сміливий.

Вона нахилилась, взяла сумку з пелюшками, поклала на стіл перед ним.

– Тримай.

– Що це?

– Все, що треба на дві години.

– Куди ти зібралась?

– Спати.

– Ти зараз не підеш.

– Я не питаю.

– Катю, – свекруха підвищила голос, – нормальні матері так не йдуть.

Катя повільно застібнула куртку.

– Нормальні батьки теж не аплодують собі за зарплату.

Коля ступив до неї.

– Якщо вийдеш – не влаштовуй потім, що я поганий.

Катя взяла з рук Лариси Іванівни дитину, мовчки вклала її Колі на руки і відпустила.

Він рефлекторно притиснув малу до себе.

– Катю, стій.

Вона вже відчиняла двері.

– Ні, Коля. Тепер ти вдома.

Valera

Популярне