– Візьми її. Я вже не відчуваю рук.
– Я тільки зайшов, Катю.
– А я куди зайшла? В туалет зранку – і все.
Мала кричала так, що аж захлиналася. Коля стягнув куртку, кинув ключі в миску і сів перед телевізором.
– Дай мені десять хвилин, – сказав він. – Я з п'ятої ранку за кермом.
– А я з третьої ночі з нею на руках.
– Я людей вожу. Якщо я засну на маршруті, тобі легше стане?
– А якщо я засну стоячи з дитиною, це, значить, дрібниці?
Він потер лице.
– Я пропонував няню.
– Чужу тітку до двомісячної дитини? Ні.
– Я пропонував маму.
– Твою маму, яка минулого разу сказала, що я "розбалувала немовля руками"?
– То що ти від мене хочеш?
– Пів години. Душ. Щоб хтось інший був мамою хоч пів години.
Він мовчав. Потім узяв телефон.
– Ти кому дзвониш?
– Мамі.
– Не смій.
– Бо я вже не знаю, як із тобою говорити.
Він натиснув виклик і навіть не відійшов.
– Мамо, приїдь, будь ласка. Тут знову істерика.
Катя завмерла.
– "Істерика"?
– А як це назвати?
Через сорок хвилин у двері подзвонили.
– Ну що тут у вас? – Лариса Іванівна зайшла, навіть не роззувшись. – Ой, бідна дитина. Коля, ти хоч їв?
– Мамо, не починай.
– А що не починай? Я бачу, що бачу. Дитина синя від крику, чоловік з роботи, а вона стоїть і дивиться, як на суді.
Катя гірко всміхнулась.
– Я стою третю добу майже без сну.
– Усі стояли, – відрізала свекруха. – Я в твої роки двох підняла, і чоловікові на шию дітей не вішала.
– То й мені мовчки здихати, аби вам приємно було?
– От бачиш, Коля? Я ж казала: язик у неї бадьорий, а сил нема.
Коля встав, узяв тарілку.
– Завтра до мами на день народження приїдемо. Посидимо дві години – і додому.
Катя подивилась на нього так, ніби не зрозуміла.
– Я нікуди не поїду.
– Мама образиться.
– А я, значить, не людина?
– Не починай знову.
– Знову? Ти серйозно зараз?
– Катю, – свекруха поправила кофту, – люди вже запрошені. Не роби цирк.
*
– Тримай її, – Катя простягнула Колі дитину над столом. – Я хоча б дві ложки гарячого з'їм.
– Я ще сам не їв, – він не підвів очей від тарілки.
– Я теж.
– Ти з нею весь день.
– Саме тому.
За столом стихло. Лише ложки бряжчали об тарілки.
– Катю, – голосно сказала Лариса Іванівна, щоб усі чули, – не треба оце привчати. Поклади в коляску. Немовля не цар.
– Та що ви кажете, – Катя хитнула дитину на руках. – А Коля у вас тоді хто? Бо навколо нього всі стрибають, ніби він один тут живий.
Сестра Колі кашлянула в кулак. Хтось нервово посміхнувся.
Коля відклав виделку.
– Я один заробляю на цей стіл.
Катя глянула на нього впритул.
– Зарплата – це не батьківство. Це аліменти наперед.
За столом стало тихо так, що мала на секунду теж затихла.
– Оце подякувала, – протягнула свекруха.
Коля повільно встав.
– А кричати зранку двомісячній дитині "та замовкни ти вже" – це що? Материнство?
Катя ніби отримала ляпас.
– Ти… серйозно зараз це сказав?
– А що, неправда?
– Ти почув одну фразу після трьох безсонних ночей і носиш її як довідку, що можна нічого не робити?
– Я не ношу. Я боюся лишати тебе з нею, коли тебе так накриває.
– То не лишай. Будь поруч.
– Я й так тягну все.
– Що "все"? Роботу? Молодець. А вдома ти в гостях?
– А ти вдома хто? Єдина мучениця в країні?
– Хочеш правду? – Катя вже говорила не до нього, а в порожнечу між ними. – Вам усім зручно, що я мовчу. Бо поки я мовчу, можна називати це "декретом", а не цілодобовою роботою.
– Роботою? – фиркнула Лариса Іванівна. – Не перегинай. У декреті жінка сидить з дитиною, а не шахту проходить.
Катя повернулась до неї.
– Сидить? То чого я третій місяць їм стоячи і мию голову о другій ночі?
– Бо ти все ускладнюєш, – сказав Коля. – Тобі й няня не така, і мама не така, і суміш "не та", і я "не такий". Може, справа не в усіх навколо?
– Звісно. Дуже зручно. Якщо жінка не вивозить без сну – значить, у неї характер поганий.
– Якщо жінка не вивозить одну дитину, може, треба не чоловіка ганьбити, а попросити нормальну допомогу.
– Нормальну? – Катя засміялась коротко, аж страшно. – Ти маму свою "допомогою" називаєш? Людину, яка заходить у мій дім і перше питає, чи ти їв?
– Бо я з роботи!
– А я звідки, Коля? З салону краси?
Мала знову зайшлась плачем. Лариса Іванівна різко підвелась.
– Дай сюди дитину. Не смикай її на людях.
Вона буквально вихопила малу з Катиної руки.
Катя побіліла.
– Не чіпайте.
– Я хоч заспокою, раз мати не може.
– Мамо, сядь, – буркнув Коля, але дитину назад не взяв.
Катя подивилась спочатку на свекруху, потім на нього.
– От. Оце воно і є. У вас у всіх руки є. Просто вам зручно, що мої – безкоштовні.
– Та перестань уже влаштовувати сцену, – кинув Коля. – Тут люди.
– Саме тому ти зараз і сміливий.
Вона нахилилась, взяла сумку з пелюшками, поклала на стіл перед ним.
– Тримай.
– Що це?
– Все, що треба на дві години.
– Куди ти зібралась?
– Спати.
– Ти зараз не підеш.
– Я не питаю.
– Катю, – свекруха підвищила голос, – нормальні матері так не йдуть.
Катя повільно застібнула куртку.
– Нормальні батьки теж не аплодують собі за зарплату.
Коля ступив до неї.
– Якщо вийдеш – не влаштовуй потім, що я поганий.
Катя взяла з рук Лариси Іванівни дитину, мовчки вклала її Колі на руки і відпустила.
Він рефлекторно притиснув малу до себе.
– Катю, стій.
Вона вже відчиняла двері.
– Ні, Коля. Тепер ти вдома.
