– Я замовляю зараз. Або мене знудить просто на твоє меню.Марина відсунула папку й притисла долоню до живота.- Ще п’ять хвилин, – тихо сказав Максим. – Мама образиться, якщо їй принесуть останній курс окремо.

– Я замовляю зараз. Або мене знудить просто на твоє меню.

Марина відсунула папку й притисла долоню до живота.

– Ще п’ять хвилин, – тихо сказав Максим. – Мама образиться, якщо їй принесуть останній їжу окремо.

– Тобто твоя мама не може п’ять хвилин потерпіти, а я можу?

– Не починай.

– Я не починаю. Я вагітна і голодна.

– І я це знаю.

– Ні. Якби знав, ми б уже їли.

Офіціантка підійшла до столу.

– Ви готові зробити замовлення?

Марина підняла очі:

– Так. Мені, будь ласка, суп і-

– Ми чекаємо ще одну людину, – перебив Максим.

Марина повільно повернулася до нього.

– Серйозно?

Саме в цей момент біля столу зупинилася Маргарита Семенівна. Дорога сумка, ідеальна помада, жодного вибачення.

– Нарешті сіла, – кинула вона, цілуючи Максима в щоку. – У вас тут просто катастрофа з сервісом. На вході стоїть якась дівчинка з губами, як у риби, і навіть не вміє привітатися.

Офіціантка завмерла з блокнотом.

Марина глянула на неї:

– Нам, будь ласка, воду. І суп – зараз.

Маргарита Семенівна повільно зняла рукавички.

– Тобто за мене вже вирішили, коли мені їсти?

– За вас ніхто не вирішував, – сказала Марина. – Я вирішила не сидіти голодною.

– Максиме, – Маргарита Семенівна навіть не глянула на Марину, – твоя дружина завжди перебиває старших чи тільки коли є свідки?

– Мамо, Марина погано почувається.

– Я теж була вагітна, – відрізала вона. – Але не робила з цього окрему релігію.

Марина усміхнулася без усмішки.

– А я не прошу релігію. Я прошу суп.

Офіціантка ніяково переступила з ноги на ногу.

– Я можу підійти за хвилину…

– Ні, стійте, – різко сказала Маргарита Семенівна. – Раз уже почали сімейний спектакль, хоча б запишіть. Тільки без цих ваших “авторських” соусів. У мене від вашої кухні часто буває печія.

– Ви тут вперше, – тихо сказала офіціантка.

– То тим більше не сперечайтеся з клієнтом.

Марина подалася вперед.

– На слабших ви завжди такі сміливі?

– На вихованих мені не доводиться.

Максим затиснув пальцями скроню.

– Давайте просто повечеряємо.

– Звісно, – кивнула Маргарита Семенівна. – Я ж заради цього й приїхала. Півміста проїхала, між іншим, не до чужих людей. Після смерті твого батька в мене, Максиме, лишилася одна сім’я. І дуже цікаво, чому в цій сім’ї я тепер зайва.

Марина глянула на нього.

– От бачиш? Для неї я вже “ця”.

– Я цього не казала, – холодно відповіла Маргарита Семенівна. – Але якщо впізналася – не моя проблема.

* * *

Наступного вечора у дверях клацнув замок.

Марина вийшла з кухні з ложкою в руці.

– Максиме?

У передпокої стояла Маргарита Семенівна з пакетом фруктів.

– А, це ти. Вирішила заїхати без церемоній.

– У вас є ключ? – Марина подивилася на її руку.

– Є. Максим дав.

– Не Максим. Ви самі попросили “про всяк випадок”.

– І що?

– Те, що це наш дім.

– Наш? – Маргарита Семенівна пройшла повз неї на кухню. – Милий, сучасний підхід. Перший внесок – мій. Ремонт – за моїм знайомим. Ключі – теж, виходить, чужі?

Марина поставила ложку в раковину.

– Ми три роки віддаємо вам гроші.

– Мені? – свекруха розсміялася. – Ти віддаєш за можливість жити як хочеш. Поки що не дуже виходить.

Вона підняла кришку з каструлі.

– Це що?

– Гарбузовий суп.

– Для Максима?

– Для нас.

– Чоловіка на гарбузі не втримати.

– А на контролі – так?

– На турботі, – виправила її Маргарита Семенівна. – Не плутай. Це у вас будь-яке зауваження називається тиском.

Марина витерла руки рушником.

– Зауваження – це “солоне”. Тиск – це зайти своїм ключем і вирішувати, чим мені годувати чоловіка.

– Твого чоловіка? – свекруха підійшла ближче. – Мого сина. Якщо тобі вже так важко від супу, як ти дитину носитимеш?

– Не торкайтеся моєї вагітності.

– А ти не прикривайся нею щоразу, коли тобі незручно.

У дверях з’явився Максим.

– Що тут відбувається?

Маргарита Семенівна миттєво відступила на крок і притисла пакет до грудей.

– Нічого. Я привезла фрукти. Мене попросили не лізти в їхній дім.

– Я попросила не заходити своїм ключем, – сказала Марина.

– Чуєш? – свекруха подивилася на сина. – “Свій ключ”. Добре, що мені пояснили, хто я тут.

Максим видихнув.

– Мамо, давай без цього.

– Без чого? Без того, що я для вас зробила? Зручно. Дуже по-дорослому.

Марина схрестила руки.

– Чому дорослій жінці можна влаштовувати істерику, а вагітній – ні?

– Тому що доросла жінка, – різко відповіла Маргарита Семенівна, – не змушує чоловіка вибирати між дружиною і матір’ю.

– Ні, це робите ви.

Максим підвищив голос:

– Досить!

Обидві замовкли.

– Мамо, віддай ключ.

Маргарита Семенівна повільно подивилася на нього.

– Тобто вона сказала – і я вже стороння?

– Я сказав, – тихіше повторив Максим. – Віддай ключ.

Вона поклала ключ на стіл.

– Добре. Тільки потім не кажи, що я не попереджала. У сім’ї, де невістка міряється правами з матір’ю, чоловік завжди стає сиротою при живих.

Вона пішла.

Максим сперся руками об стільницю.

– Ти могла спокійніше.

Марина засміялася від втоми.

– Я могла? Серйозно?

– Я просто не хочу війни.

– Ти вже вибрав, кого не хочеш засмучувати. Не називай це миром.

* * *

О дев’ятій ранку телефон Марини засвітився.

“Не смій іти з квартири, коли я приїду. Сусіди подумають, що мій син вигнав вагітну дружину”.

Через хвилину:

“І не роби з мене чудовисько. Квартира не з повітря взялася”.

Ще одне:

“Якщо ти знову поставиш Максима перед вибором – не дивуйся наслідкам”.

Марина набрала Максима.

– Вона мені пише.

– Я на нараді. Потім.

– Максиме, я серйозно.

– Я сказав: потім. Не відповідай їй.

– Вона мене вже попереджає про “наслідки”.

– Марино, тільки без нервів, будь ласка.

Зв’язок обірвався.

Марина повільно сіла на стілець. Екран знову спалахнув.

“Чужа жінка дуже швидко називає дім своїм, коли в ньому не вкладала нічого, крім токсикозу”.

Ложка випала з її руки.

* * *

У приймальному відділенні пахло антисептиком і чужим страхом.

Максим стояв у коридорі, коли з ліфта вийшла Маргарита Семенівна з термосом і пакетом.

– Я з бульйоном, – сказала вона. – Де Марина?

– Ти серйозно зараз?

– Не починай на людях.

– На людях? – він показав їй телефон. – Це ти писала?

Вона швидко ковзнула поглядом по екрану.

– Я писала правду.

– Ти довела її до лікарні.

– Не перекладай на мене те, що між вами давно гниє.

Повз них пройшла медсестра. Маргарита Семенівна знизила голос, але не досить.

– Я не винна, що ваша ніжна рівновага тріщить від одного повідомлення.

Ірина, молодша сестра Максима, підійшла з іншого кінця коридору.

– Мамо, замовкни.

– А ти не лізь, – відрізала та. – У тебе ні чоловіка, ні дітей, тобі легко роздавати поради.

Ірина гірко всміхнулася.

– Зате я точно знаю, як виглядає шантаж.

Маргарита Семенівна випросталася.

– Шантаж? Я закривала їм іпотеку, коли в них не було чим платити. Я носила передачі, коли твій брат сидів без роботи. Я приїхала до свого сина, а мене виставляють монстром тільки тому, що його дружина не вміє терпіти.

У коридорі стало тихо.

Максим подивився на неї так, ніби вперше бачив.

– Оце і є твоя турбота. Квитанція з вимогами.

– Ні, – різко сказала вона. – Це пам’ять. Те, що ви так швидко забули.

Марина вийшла з палати, тримаючись за двері. Бліда, з браслетом на зап’ясті.

– Я нічого не забула, – сказала вона. – Я пам’ятаю кожну копійку. І кожне приниження, яке ви до неї додавали.

– Тобі не можна вставати, – кинувся до неї Максим.

– Мені не можна мовчати.

Маргарита Семенівна стиснула пакет сильніше.

– От і правда. Ти не вмієш мовчати. Ти хочеш, щоб мій син соромився матері при чужих.

Марина подивилася їй просто в очі.

– Ні. Я хочу, щоб він перестав соромитися дружини при вас.

У медсестри, що стояла біля поста, сіпнулися брови.

Маргарита Семенівна глянула на сина.

– Скажи їй щось.

Максим мовчав.

– Скажи, – повторила вона. – Я тобі мати.

Він повільно видихнув.

– Сини, яких усе життя вчать бути вдячними мамі, виростають і живуть з двома дружинами. Я більше так не буду.

У коридорі хтось дуже голосно поклав картку на стіл реєстратури.

Маргарита Семенівна зблідла.

– Ти зараз при всіх відмовляєшся від матері?

– Я відмовляюся від шантажу.

– За неї? – вона кивнула на Марину. – За жінку, яка прийшла на готове і вже ділить мене з моїм сином?

Марина зробила крок уперед.

– “Готове”? Це ви про квартиру? Про гроші? Чи про чоловіка, якого ви досі носите на повідку?

– Краще повідок матері, ніж апетити дружини, – виплюнула Маргарита Семенівна. – Дитину ще не народила, а вже вирішує, кого до неї допускати.

Максим різко простягнув руку.

– Ключі від квартири. Зараз.

– Ти їх забрав.

– Тоді картку від паркінгу. І не приїжджай до нас без запрошення.

– До вас? – вона гірко засміялася. – Максиме, ти хоч себе чуєш?

Ірина забрала з її руки пакет.

– Мамо, їдь додому.

Маргарита Семенівна вирвала руку.

– Ні. Нехай домовить. Нехай скаже до кінця. Це ж модно тепер – різати матір заради кордонів.

Максим подивився на неї рівно.

– Поки ти не навчишся говорити з моєю дружиною без принижень, ти не побачиш ні мене, ні дитину.

Ірина заплющила очі.

Марина завмерла.

Маргарита Семенівна дуже тихо перепитала:

– Не побачу онука?

– Я сказав, що сказав.

Вона кивнула раз. Другий. Подивилася на Марину.

– Вітаю. Тепер ти справді господиня.

Вона розвернулася і пішла до ліфта.

Двері вже зводилися, коли вона встигла сказати:

– Тільки не забудьте, на чиєму поверсі ваше господарство.

* * *

Через три дні Марину виписали.

Максим ніс пакет з ліками, коли кур’єр у під’їзді простягнув йому конверт.

– Вам під підпис.

– Що це? – запитала Марина.

Максим розірвав край. Усередині були копії документів і коротка записка.

Він перечитав двічі.

– Що там? – тихо спитала вона.

Він мовчки простягнув аркуш.

“Вимога звільнити квартиру до першого числа. Раз ти обрав доросле життя, живи його без мами. І без маминої квартири”.

Телефон Максима завібрував.

На екрані було: “Мама”.

Він не взяв.

За дверима квартири хтось клацнув новим замком.

Valera

Популярне