– Я замовляю зараз. Або мене знудить просто на твоє меню.
Марина відсунула папку й притисла долоню до живота.
– Ще п’ять хвилин, – тихо сказав Максим. – Мама образиться, якщо їй принесуть останній їжу окремо.
– Тобто твоя мама не може п’ять хвилин потерпіти, а я можу?
– Не починай.
– Я не починаю. Я вагітна і голодна.
– І я це знаю.
– Ні. Якби знав, ми б уже їли.
Офіціантка підійшла до столу.
– Ви готові зробити замовлення?
Марина підняла очі:
– Так. Мені, будь ласка, суп і-
– Ми чекаємо ще одну людину, – перебив Максим.
Марина повільно повернулася до нього.
– Серйозно?
Саме в цей момент біля столу зупинилася Маргарита Семенівна. Дорога сумка, ідеальна помада, жодного вибачення.
– Нарешті сіла, – кинула вона, цілуючи Максима в щоку. – У вас тут просто катастрофа з сервісом. На вході стоїть якась дівчинка з губами, як у риби, і навіть не вміє привітатися.
Офіціантка завмерла з блокнотом.
Марина глянула на неї:
– Нам, будь ласка, воду. І суп – зараз.
Маргарита Семенівна повільно зняла рукавички.
– Тобто за мене вже вирішили, коли мені їсти?
– За вас ніхто не вирішував, – сказала Марина. – Я вирішила не сидіти голодною.
– Максиме, – Маргарита Семенівна навіть не глянула на Марину, – твоя дружина завжди перебиває старших чи тільки коли є свідки?
– Мамо, Марина погано почувається.
– Я теж була вагітна, – відрізала вона. – Але не робила з цього окрему релігію.
Марина усміхнулася без усмішки.
– А я не прошу релігію. Я прошу суп.
Офіціантка ніяково переступила з ноги на ногу.
– Я можу підійти за хвилину…
– Ні, стійте, – різко сказала Маргарита Семенівна. – Раз уже почали сімейний спектакль, хоча б запишіть. Тільки без цих ваших “авторських” соусів. У мене від вашої кухні часто буває печія.
– Ви тут вперше, – тихо сказала офіціантка.
– То тим більше не сперечайтеся з клієнтом.
Марина подалася вперед.
– На слабших ви завжди такі сміливі?
– На вихованих мені не доводиться.
Максим затиснув пальцями скроню.
– Давайте просто повечеряємо.
– Звісно, – кивнула Маргарита Семенівна. – Я ж заради цього й приїхала. Півміста проїхала, між іншим, не до чужих людей. Після смерті твого батька в мене, Максиме, лишилася одна сім’я. І дуже цікаво, чому в цій сім’ї я тепер зайва.
Марина глянула на нього.
– От бачиш? Для неї я вже “ця”.
– Я цього не казала, – холодно відповіла Маргарита Семенівна. – Але якщо впізналася – не моя проблема.
* * *
Наступного вечора у дверях клацнув замок.
Марина вийшла з кухні з ложкою в руці.
– Максиме?
У передпокої стояла Маргарита Семенівна з пакетом фруктів.
– А, це ти. Вирішила заїхати без церемоній.
– У вас є ключ? – Марина подивилася на її руку.
– Є. Максим дав.
– Не Максим. Ви самі попросили “про всяк випадок”.
– І що?
– Те, що це наш дім.
– Наш? – Маргарита Семенівна пройшла повз неї на кухню. – Милий, сучасний підхід. Перший внесок – мій. Ремонт – за моїм знайомим. Ключі – теж, виходить, чужі?
Марина поставила ложку в раковину.
– Ми три роки віддаємо вам гроші.
– Мені? – свекруха розсміялася. – Ти віддаєш за можливість жити як хочеш. Поки що не дуже виходить.
Вона підняла кришку з каструлі.
– Це що?
– Гарбузовий суп.
– Для Максима?
– Для нас.
– Чоловіка на гарбузі не втримати.
– А на контролі – так?
– На турботі, – виправила її Маргарита Семенівна. – Не плутай. Це у вас будь-яке зауваження називається тиском.
Марина витерла руки рушником.
– Зауваження – це “солоне”. Тиск – це зайти своїм ключем і вирішувати, чим мені годувати чоловіка.
– Твого чоловіка? – свекруха підійшла ближче. – Мого сина. Якщо тобі вже так важко від супу, як ти дитину носитимеш?
– Не торкайтеся моєї вагітності.
– А ти не прикривайся нею щоразу, коли тобі незручно.
У дверях з’явився Максим.
– Що тут відбувається?
Маргарита Семенівна миттєво відступила на крок і притисла пакет до грудей.
– Нічого. Я привезла фрукти. Мене попросили не лізти в їхній дім.
– Я попросила не заходити своїм ключем, – сказала Марина.
– Чуєш? – свекруха подивилася на сина. – “Свій ключ”. Добре, що мені пояснили, хто я тут.
Максим видихнув.
– Мамо, давай без цього.
– Без чого? Без того, що я для вас зробила? Зручно. Дуже по-дорослому.
Марина схрестила руки.
– Чому дорослій жінці можна влаштовувати істерику, а вагітній – ні?
– Тому що доросла жінка, – різко відповіла Маргарита Семенівна, – не змушує чоловіка вибирати між дружиною і матір’ю.
– Ні, це робите ви.
Максим підвищив голос:
– Досить!
Обидві замовкли.
– Мамо, віддай ключ.
Маргарита Семенівна повільно подивилася на нього.
– Тобто вона сказала – і я вже стороння?
– Я сказав, – тихіше повторив Максим. – Віддай ключ.
Вона поклала ключ на стіл.
– Добре. Тільки потім не кажи, що я не попереджала. У сім’ї, де невістка міряється правами з матір’ю, чоловік завжди стає сиротою при живих.
Вона пішла.
Максим сперся руками об стільницю.
– Ти могла спокійніше.
Марина засміялася від втоми.
– Я могла? Серйозно?
– Я просто не хочу війни.
– Ти вже вибрав, кого не хочеш засмучувати. Не називай це миром.
* * *
О дев’ятій ранку телефон Марини засвітився.
“Не смій іти з квартири, коли я приїду. Сусіди подумають, що мій син вигнав вагітну дружину”.
Через хвилину:
“І не роби з мене чудовисько. Квартира не з повітря взялася”.
Ще одне:
“Якщо ти знову поставиш Максима перед вибором – не дивуйся наслідкам”.
Марина набрала Максима.
– Вона мені пише.
– Я на нараді. Потім.
– Максиме, я серйозно.
– Я сказав: потім. Не відповідай їй.
– Вона мене вже попереджає про “наслідки”.
– Марино, тільки без нервів, будь ласка.
Зв’язок обірвався.
Марина повільно сіла на стілець. Екран знову спалахнув.
“Чужа жінка дуже швидко називає дім своїм, коли в ньому не вкладала нічого, крім токсикозу”.
Ложка випала з її руки.
* * *
У приймальному відділенні пахло антисептиком і чужим страхом.
Максим стояв у коридорі, коли з ліфта вийшла Маргарита Семенівна з термосом і пакетом.
– Я з бульйоном, – сказала вона. – Де Марина?
– Ти серйозно зараз?
– Не починай на людях.
– На людях? – він показав їй телефон. – Це ти писала?
Вона швидко ковзнула поглядом по екрану.
– Я писала правду.
– Ти довела її до лікарні.
– Не перекладай на мене те, що між вами давно гниє.
Повз них пройшла медсестра. Маргарита Семенівна знизила голос, але не досить.
– Я не винна, що ваша ніжна рівновага тріщить від одного повідомлення.
Ірина, молодша сестра Максима, підійшла з іншого кінця коридору.
– Мамо, замовкни.
– А ти не лізь, – відрізала та. – У тебе ні чоловіка, ні дітей, тобі легко роздавати поради.
Ірина гірко всміхнулася.
– Зате я точно знаю, як виглядає шантаж.
Маргарита Семенівна випросталася.
– Шантаж? Я закривала їм іпотеку, коли в них не було чим платити. Я носила передачі, коли твій брат сидів без роботи. Я приїхала до свого сина, а мене виставляють монстром тільки тому, що його дружина не вміє терпіти.
У коридорі стало тихо.
Максим подивився на неї так, ніби вперше бачив.
– Оце і є твоя турбота. Квитанція з вимогами.
– Ні, – різко сказала вона. – Це пам’ять. Те, що ви так швидко забули.
Марина вийшла з палати, тримаючись за двері. Бліда, з браслетом на зап’ясті.
– Я нічого не забула, – сказала вона. – Я пам’ятаю кожну копійку. І кожне приниження, яке ви до неї додавали.
– Тобі не можна вставати, – кинувся до неї Максим.
– Мені не можна мовчати.
Маргарита Семенівна стиснула пакет сильніше.
– От і правда. Ти не вмієш мовчати. Ти хочеш, щоб мій син соромився матері при чужих.
Марина подивилася їй просто в очі.
– Ні. Я хочу, щоб він перестав соромитися дружини при вас.
У медсестри, що стояла біля поста, сіпнулися брови.
Маргарита Семенівна глянула на сина.
– Скажи їй щось.
Максим мовчав.
– Скажи, – повторила вона. – Я тобі мати.
Він повільно видихнув.
– Сини, яких усе життя вчать бути вдячними мамі, виростають і живуть з двома дружинами. Я більше так не буду.
У коридорі хтось дуже голосно поклав картку на стіл реєстратури.
Маргарита Семенівна зблідла.
– Ти зараз при всіх відмовляєшся від матері?
– Я відмовляюся від шантажу.
– За неї? – вона кивнула на Марину. – За жінку, яка прийшла на готове і вже ділить мене з моїм сином?
Марина зробила крок уперед.
– “Готове”? Це ви про квартиру? Про гроші? Чи про чоловіка, якого ви досі носите на повідку?
– Краще повідок матері, ніж апетити дружини, – виплюнула Маргарита Семенівна. – Дитину ще не народила, а вже вирішує, кого до неї допускати.
Максим різко простягнув руку.
– Ключі від квартири. Зараз.
– Ти їх забрав.
– Тоді картку від паркінгу. І не приїжджай до нас без запрошення.
– До вас? – вона гірко засміялася. – Максиме, ти хоч себе чуєш?
Ірина забрала з її руки пакет.
– Мамо, їдь додому.
Маргарита Семенівна вирвала руку.
– Ні. Нехай домовить. Нехай скаже до кінця. Це ж модно тепер – різати матір заради кордонів.
Максим подивився на неї рівно.
– Поки ти не навчишся говорити з моєю дружиною без принижень, ти не побачиш ні мене, ні дитину.
Ірина заплющила очі.
Марина завмерла.
Маргарита Семенівна дуже тихо перепитала:
– Не побачу онука?
– Я сказав, що сказав.
Вона кивнула раз. Другий. Подивилася на Марину.
– Вітаю. Тепер ти справді господиня.
Вона розвернулася і пішла до ліфта.
Двері вже зводилися, коли вона встигла сказати:
– Тільки не забудьте, на чиєму поверсі ваше господарство.
* * *
Через три дні Марину виписали.
Максим ніс пакет з ліками, коли кур’єр у під’їзді простягнув йому конверт.
– Вам під підпис.
– Що це? – запитала Марина.
Максим розірвав край. Усередині були копії документів і коротка записка.
Він перечитав двічі.
– Що там? – тихо спитала вона.
Він мовчки простягнув аркуш.
“Вимога звільнити квартиру до першого числа. Раз ти обрав доросле життя, живи його без мами. І без маминої квартири”.
Телефон Максима завібрував.
На екрані було: “Мама”.
Він не взяв.
За дверима квартири хтось клацнув новим замком.
