Вона була найстрашнішою начальницею в офісі. Поки її мати не прийшла і не викликала швидку.
Я вісім років пропрацював поруч із Віолеттою Іванівною. Вісім років боявся зайвий раз підняти на неї очі. Вона ніколи не посміхалася, говорила командним голосом і не терпіла жодних відмовок. Ми всі думали, що вона із заліза.
Того ранку я спізнився на десять хвилин і тихо сів на місце, сподіваючись, що вона не помітила. Аж тут у кабінет влетів Кирило.
– Агов, до кого там швидка приїхала?
– У нас тихо, – сказала Світлана, навіть не відриваючись від монітора.
Але Павло Сергійович уже встав і пішов дивитися. За хвилину повернувся з такими очима, наче привида побачив.
– Швидка приїхала до Віолетти.
Ми всі замовкли. Ніхто не вірив.
Я підійшов до охоронця на вході. Хлопець стояв розгублений, наче щойно пережив землетрус.
– Що сталося? – запитав я.
– Прийшла бабуся. Років сімдесят, сільська на вигляд. Злюща така. Сказала, що вона мати Віолетти Іванівни. Зайшла в кабінет, і звідти почувся крик. Репетувала, аж двері тремтіли. А потім Віолетта Іванівна вийшла бліда і каже мені: "Виклич швидку".
Я постояв, подумав. І вирішив зайти в кабінет сам.
На дивані сиділа маленька кругла бабуся з невдоволеним обличчям. Побачила мене, насупилась іще більше.
– Доброго дня, Маріє Петрівно. Все гаразд, Віолетту зараз відпустять, – сказав я якомога спокійніше.
– Та знаю, що відпустять, – буркнула вона. – Серце в неї з дитинства слабке. Вона ніколи міцним здоров'ям не вирізнялася.
Я аж відкрив рота. Ми всі були впевнені, що у директорки здоров'я як у бика.
Поки чекали на Віолетту, бабуся розговорилася. Я слухав і не вірив вухам.
Виявилося, що Віолетта має брата Петра. Молодшого на рік. І все дитинство мати вкладала душу тільки в нього. Він губив гроші в магазині, плутав усе, що можна. Ледве закінчив дев'ять класів. Ніде довго не тримався на роботі. А мати казала: він у мене убогий, не може інакше.
– А Віолетта, – розповідала бабуся, – та вона сама впорається. Вона розумна, сильна. Нехай сама собі дорогу пробиває.
– Тобто ви їй зовсім не допомагали? – обережно запитав я.
– А навіщо хвалити, якщо їй і так усе легко давалося?
Я дивився на неї і думав: як можна так говорити про власну дитину?
Але далі було ще гірше.
Виявилося, що Віолетта вже купила братові двокімнатну квартиру в місті. А мати прийшла скандалити, бо квартира замала. У брата дружина і двоє дітей. Хай купує трикімнатну.
– Я їй кажу: візьми його до себе на роботу! А вона відмовляє рідного брата і платить шалені гроші чужим людям! Хіба так роблять?
Тут я не витримав.
– Маріє Петрівно, ви розумієте, що таке агенція нерухомості? Якщо ріелтор щось не перевірить, люди опиняться на вулиці. У Віолетти Іванівни за вісім років не було жодного суду. Бо вона набрала грамотних людей.
– Бездушна вона, – відрізала бабуся.
У цей момент відчинилися двері і зайшла Віолетта. Бліда, тиха, зовсім не схожа на себе.
– З'явилася? – сказала мати, навіть не привітавшись.
Віолетта сіла. Тихо пообіцяла допомогти братові з грошима, знайти йому роботу. Мати поморщилась, але потім видала таке, що я мало зі стільця не впав.
– Ти могла б цю фірму на нього оформити. А собі нову відкрити.
Я чекав, що Віолетта її виставить. Але вона лише втомлено відповіла:
– Добре, мамо. Відкрию для Петра клінінгову компанію.
Мати кивнула, встала і вийшла телефонувати братові.
Ми з Віолеттою залишилися вдвох. Вона дивилася у вікно. Потім сказала тихо, наче не мені, а сама собі:
– Батьки ніколи мене не любили. Я все дитинство зі шкіри лізла. Вчилася на п'ятірки, все по дому робила. Але Петро завжди був важливішим. Бо він убогий, а я впораюся.
Я не знав, що сказати. Вісім років пропрацював поруч із нею і ніколи б не подумав, що за тим суворим виглядом ховається ось це.
– Ви чудова жінка, Віолетто Іванівно, – сказав я. – Пора б і про себе думати.
Вона гірко усміхнулась.
– Ви думаєте, у сорок ще не пізно?
Я вийшов із кабінету і довго стояв у коридорі. Злий на себе. Як можна вісім років дивитися на людину і нічого не бачити?
Скажіть мені: чи повинна людина все життя доводити рідній матері, що її варто любити?
