Мати ніколи не дбала про нас. Вона хотіла насолоджуватися своїм життям, тому спочатку віддала нас в садок-інтернат, а згодом в школу-інтернат.
Додому ми приїжджали лише інколи на літніх канікулах. Кожного разу мати нас знайомила з новим чоловіком.
Після школи ми пішли вчитися в училище. Жити почали з матір’ю і черговим її залицяльником. Спочатку нас лише годували, а все решта – наше діло.
– Роботи є багато. Головне – бажання, – повчала жінка.
Після того, як нам виповнилося по 18 років, з нас взяли дарчі на приватизовані частки квартири і “викинули з гнізда”.
– Я виконала свою місію. Ви маєте бути вдячні, що зявилися на цей світ. Тепер можете жити своїм життям.
Брат пішов підроблять на автосервіс, а я торгувала розливним квасом.
Мати нас не вигнали зі своєї квартири, а здала кімнату в оренду за 1000 гривень в місяць та оплату комунальних послуг. Для того, щоб економити, ми вирішили жити разом, а не в окремих кімнатах. Вечеряли ми магазинними пельменями, а снідали – булочками.
Брат намагався старанно вчитися і розвиватися, щоб стати помічником автомаляра і отримувати більший дохід.
Та коли літо закінчилося, я залишилася без роботи. Адже бочка з квасом відправилася “зимувати”. Братові довелося мене забезпечувати. На той момент він вже почав заробляти більшу суму.
Згодом я закохалася. Мені було 20, коли я вийшла заміж. Без роздумів, я переїхала до чоловіка. У приватному будинку знайшлося місце й для мого брата. Та він через рік з’їхав і почав жити зі своєю дівчиною. Щодо сім’ї мого чоловіка, то з ними я швидко знайшла спільну мову.
З того часу пройшло 10 років. У нас з братом досі дружні стосунки. Ми добре пам’ятаємо наше дитинство і все, через що довелося пройти. Зараз ми часто бачимося і проводимо багато часу сім’ями. Наші діти також спілкуються.
Буквально рік тому про наше існування згадала мати. У неї було багато проблем. Вона втратила квартиру, а черговий чоловік пограбував усі коштовності та спустошив кредитки. З роботи її також звільнили, коли вона з’явилася там у стані алкогольного сп’яніння.
Мати хотіла, щоб ми їй допомогли. Однак ні я, ні брат не хотіли мати нічого спільного з нею.
Та нещодавно ми отримали дзвінок з поліції і дізналася, що наша мати загинула.
Ми оплатили похорон, а на церемонію запросили родичів та колег. Звичайно, що вони звинуватили нас у тому, що сталося. Адже на їхню думку, ми повинні були забрати матір до себе і доглядати за нею. І це після всього, що вона з нами зробила…
Можливо, мені б мало бути соромно. Однак ця ситуація не викликає у мене жодних емоцій. Можна сказати, що у мене ніколи й не було матері. Адже в садочку найближчою людиною була нянечка, а в школі – вчителька музики. Лише про цих жінок я згадую, коли чую слово “мама”.
Потрібно любити своїх дітей і дбати про них. Тоді у відповідь ви отримаєте вдячність та подяку.
А ви згідні з цією думкою? Чи правильно вчинили діти стосовно матері?
