Вони їли наше, вивозили наше, а як нам знадобилась допомога – надіслали прайс
Мій двоюрідний брат Василь живе з дружиною Галею і дітьми у місті. Відколи я себе пам’ятаю, вони на вихідних приїжджали до нас у село. Особливо влітку.
Мама завжди раділа. Накривала стіл, пекла пиріжки, заварювала чай. Вона ніколи нікому нічого не жаліла.
А вони за столом жалілись.
– Ми від зарплати до зарплати! Ні солодкого, ні нової кофтинки! – казала Галя і зітхала.
– Що тої зарплати сантехніка – мізер! Мати спину гне, миє підлоги у школі. Ірка на касі стоїть за копійки, ще й за гроші відповідає! – підхоплював Василь.
Ми чемно слухали. А потім збирали їм торби. Картопля, яблука, буряки, морква, яйця, закрутки. Мовчки давали і мовчки проводжали.
Щирого “дякую” я майже ніколи не чула.
Допомогти по господарству – теж ніколи. Гній їм смердів зі стайні. Яблука збирати – втомлені після роботи. Але шашлики їли залюбки. І фрукти вивозили ящиками.
Одного разу Василь сказав мені: – Ви завжди можете на нас розраховувати! Дзвоніть, не соромтесь!
Я запам’ятала ці слова.
Минув якийсь час, і мама раптово заслабла. Дивлюся на неї – бліда, ледве стоїть на ногах. Треба везти в лікарню, до міста. А місто не близько. Я подумала – ось і нагода перевірити те “дзвоніть, не соромтесь”.
Дзвоню Василю: – Привіт. Мама заслабла, везу її на обстеження. Може не один день. Можна буде у вас переночувати, якщо що? – Приїжджайте, там розберемось!
Ми приїхали. В лікарні сказали – три дні, але стаціонар не потрібен. Я подзвонила Галі, уточнити чи є хтось вдома.
– Вдома мама. Квартира 35, другий під’їзд від дороги.
Я зраділа. Ми з мамою сіли в автобус.
І тут мені прийшла СМС від Галі.
“Ночівля – доба 300 гривень за двох. Харчування – 150 за одного.”
Я перечитала двічі. Вирішила, що помилилась. Перечитала ще раз.
Не помилилась.
Мамі я нічого не сказала – у неї слабке серце, навіщо зайвий раз псувати нерви. Сказала їй тільки, що у родичів буде тісно і краще зупинитись у невеличкому готелі при дорозі.
– Нащо гроші витрачати? – засмучено запитала вона. – Мамо, так зручніше. Відпочинеш нормально.
Вона погодилась, бо була геть знесилена.
Через три дні ми повернулися додому. Мамі стало краще. Родичі навіть не передзвонили. Не запитали куди ми поділися, чи все добре.
А за тиждень я побачила за парканом їхню машину.
Вийшли всі. З мішками. Зайшли на подвір’я, привіталися, наче нічого не сталося. Мама вже йшла їх зустрічати.
І тут мене щось накрило.
Я вийшла перед ними і спокійно сказала: – Добрий день. Сьогодні у нас варяники і пиріжки з вишнями. Але одразу попереджу – день у нас коштує 500 гривень з особи. Свіже повітря, сад, гойдалка. Меню – по 100 з кожного. Їжа натуральна, приготована своїми руками.
Вони мовчали.
Мама підійшла до мене: – Що ти кажеш, дочко? Хіба з родичами так можна? – А вони з нами як повелися? – я вже не стримувалась. – Знали, що тебе треба в лікарню – і надіслали мені прайс! Я мовчала, щоб тебе не хвилювати. А ти щоразу ладуєш їм торби! Хоч би раз подякували по-людськи, нероби!
Потім я повернулась до них: – Якщо задорого – дорогу додому знаєте.
Розвернулась і пішла до хати.
Вони постояли. Потім мовчки посідали в машину і поїхали.
Відтоді не дзвонять. Сусіди вже питають куди ділась родина, що так давно не видно. А мені байдуже. Не я це почала.
Скажіть, а як би ви вчинили на моєму місці?
