Надворі дощило. Здавалося, що навіть погода відчувала весь сум на душі в Марини. Вона дивилася у вікно та гірко плакала. Але треба взяти себе у руки та поїхати у село. Згадувала, як матуся співала їй колискові.
– Треба їхати. Проводи скоро почнуться.
Марина була єдиною дитиною у родині, тому батьки її щедро балували подарунками та увагою. Часто купували солодощі, новий одяг та ніколи не сварили за погані оцінки. Подруги заздрили, що у неї такі гарні батьки. Мама працювала вчителем музики, а тато майстрував меблі на замовлення, всі мешканці в селі хвалили його. Мовляв, чоловік має золоті руки!
Марина добре вчилася у школі та вступила на державну форму навчання. Хотіла бути вихователькою у дитячому садочку.
– Донечко, ми тобою так пишаємося! – казала матуся.
– Наша гордість! Молодець, так тримати! – хвалив батько.
Але раптово матері не стало. Вранці вийшла на подвір’я та впала. Сусіди викликали швидку допомогу, але було вже пізно. Здавалося, що вона забрала з собою на той світ все щастя та затишок, який був вдома. Батько ні з ким не розмовляв, довго плакав. А потім взагалі з ранку до ночі проводив у майстерні, перестав телефонувати до доньки та спілкуватися з друзями. Бувало, що не міг спати у кімнаті, бо поруч не було коханої дружини. Але Марина не здавалася та всіляко підбадьорювала татуся. Щовихідних приїздила додому, господарювала. Подруги кликали її на дискотеки гуляти, але вона відмовлялася. Не хотіла залишати батька.
Ось так минув рік. Одного вечора дівчина поспішала на вокзал, а в автобусі незнайомий хлопець зайняв її місце.
– Це моє сидіння, ось квиток.
– Вибачте, не помітив. А ви куди прямуєте?
– А вам не все одно? Не ваша справа.
Цілу дорогу слухала музику та дивилася у вікно. Тоді було пізно, коли автобус приїхав до села
– Давайте я вас проведу.
– Та відчепися ти від мене!
– Чому ви така зла. Я ж просто хотів вам допомогти.
– Та не треба мені допомагати! Я сильна дівчина.
Раптом Марина почала голосно плакати. Незнайомець її ніжно обійняв й дав серветку, щоб та витерла сльози.
– Мене звати Сашко. Ви де живете? Давайте я вас все-таки проведу.
– Марина. Ось та хата, на околиці вулиці.
Так вона зустріла свого майбутнього чоловіка. Виявилося, що бабуся Сашка живе по сусідству та він приїхав до неї у гості на канікули. Прозустрічалися декілька місяців та почали готуватися до весілля.
– Ти така красива. Шкода, що мати тебе не бачить. – прошепотів батько, коли дівчина одягала сукню.
– Годі. Вона все з небес бачить. І взагалі, тобі не можна сумувати. Донечка заміж виходить, сьогодні щасливий день! – сказала тітка та накинула на дівчину фату.
Тоді гуділо все село. Правда, батько час від часу витирав сльози. Після весілля молодята переїхали жити до міста, адже там у Сашка була квартира та робота. Свекруха тепло прийняла молоду невістку. Чоловік добре заробляв, так що Марина займалася домашнім господарством. Вона це любила. Щоразу готувала смачні страви для Сашка, у будинку було чисто й затишно. На першу річницю подружнього життя чоловік зробив їй розкішний подарунок – поїздка закордон. Вони часто відпочивали на морі та в горах.
Згодом почали думати про діток, мовляв, для себе вже достатньо пожили. Марина швидко завагітніла. Однак, поринула у домашні клопоти з головою, тому рідко приїздила до батька. Адже не хотіла тіснитися в автобусі на 9 місяці вагітності. Тато почав часто хворіти, тітка телефонувала до Марини й щоразу просила гроші на ліки. То серце болить, то спину надірвав. А потім все налагодилося. До села переїхала пані Антоніна та почала доглядати за ним. Звісно, що він приїхав з нею на хрестини онука. Весь час посміхався, жартував та було таке враження, що немов помолодшав душею. Правда, така поведінка дратувала Марину:
– Ти це бачив? Як він тільки може себе так поводити. Навколо наші родичі! А він привіз цю сусідку.
– Заспокойся. Не вертай увагу, можливо, що вони просто хороші друзі? – підбадьорював її чоловік.
Але вона сильно образилася на батька. Вирішила, що більше не буде приїжджати до нього у гості. Та й малюк забирав весь час, а ще є чоловік та квартира. Майже 3 місяці до нього не дзвонила.
– Доню, привіт. Чому це ти до мене не приїздиш? Невже щось трапилося погане? – ввечері подзвонив тато. Він важко дихав.
– Привіт, ні, все нормально. Просто справ багато.
– Ти приїдь до мене, скоро вихідні. Я знову до лікарні потрапив. Серце….
– Ха, а де ж твоя Антоніна? Не слідкує за тобою? Добре, постараюся – та кинула трубку. Навіть не дослухала батька до кінця.
Наступного ранку її розбудив телефонний дзвінок від тітки:
– Маринко, вибач, що так потурбувала, але це терміново. Батька сьогодні вночі не стало… Приїзди, будь ласка.
Тоді у голові запаморочилося. Здавалося, що весь світ зупинився. Ноги не тримали та дівчина впала на підлогу. Добре, що вдома був чоловік. Вона не плакала, а дико кричала, немов поранений звір. Заспокоїлася тільки тоді, коли зрозуміла, що такою істерикою налякала малюка. Хутчіше зібралися та поїхали всією родиною у село.
“Я егоїстка. Я просто жахлива людина. Чому я тоді сказала йому такі образливі слова? Це все через мене, я винна!” – картала себе подумки дівчина.
Довго плакала. Нахилилася до могилки та прошепотіла “Вибач, татку…”. Тоді перестало дощити та сонце визирнуло з-за хмар. Навіть десь у полі чулося щебетання пташок. Здається, що батько її почув.
Дівчина винна у цій ситуації? Чому? Що б ви могли порадити?
