Як часто ви цитуєте Ніцше: “Все, що мене не вбиває, робить мене сильнішим!”? А знаєте, що сталося з ним потім? Він збожеволів і помер. Напевне, мислитель сам пізніше зрозумів наскільки був неправий. Адже все що нас не вбиває, просто вбиває не одразу.
Ми не вміємо ігнорувати образи та проблеми, ми вміємо закривати на них очі. А це не одне і те ж, тому що ми не відпускаємо зло, а накопичуємо його. І коли терпець зривається. Згадайте себе у дитинстві, ви були м’якшими, щасливішими, вірили у більше. То чи не прикрість цього світу, його заздрість, зло і несправедливість відібрали у вас дитячий вогонь в очах. А що буде далі?
Нам чомусь нав’язують зовсім неправильне трактування сили. Чомусь ми думаємо, що сила – це серйозне лице і закрита душа. Ми думаємо, що сила полягає у мовчанні, але ж там, за закритими устами слабка зранена душа. Кого це хвилює? Мовчить, значить сильний! Ні, сильні люди говорять, вони щебечуть, співають. Вони не бояться виговорити свою печаль, зізнатися в ній, запитати поради, виплакати її. А те, як ми собі уявляємо силу – дуже спотворене уявлення. Стальна людина ховає у собі горе, ховає і накопичує. Стальні люди, зазвичай, закінчують трагічно. Так, для людей ми стаємо сильними з кожним ударом, бо ми витерпіли. Але чи витерпіли ми, чи просто час пройшов, а наша рана досі відкрита. І ми мовчимо, бо навіть говорити – це надто боляче?
Все, що мене не вбиває, просто вбиває не одразу. Я сумніваюсь, що можна поставити знак дорівнює між цією бронею, яка обростає на після кожного удару і справжньою силою. Я не хочу ставати “сильною” такою ціною, я не хочу більше тих, хто “робить мене сильною”. Це просто вбивці, їм нема чого дякувати ні за “досвід”, ні за “силу”. Я хотіла б, щоб ви берегли свою сильну, тобто ніжну і відкриту душу від холоду і металу, які цей світ помилково приймає за силу.
А що ви думаєте з цього приводу?
