Мені було п’ять місяців і я помирав. Я хотів померти …
Всі п’ять місяців я був бездомним. Вечорами дивився на освітлені вікна будинків і дивувався: для чого ж я народився і живу в цьому місті, якщо нікому не потрібен? І мріяв про те, щоб у мене був свій теплий будинок і добрий господар, а я б став йому слухняним і вірним другом. Ми могли б гуляти в парку, шарудіти опалим листям, а потім, повернувшись, вечеряти теплою кашею зі шматочками м’яса. Але мене вирішили вбити.
Я не розумів, за що? У чому я винен? Вони думали, що я помер і кинули в яр. Мені було п’ять місяців. А через три дні мене знайшли двоє чоловіків. Вони обережно несли мене у своїй куртці, але все одно було дуже боляче. Я хотів померти. А вони давали якісь ліки і ставили крапельницю. Навіщо? Адже я нічий. А потім прийшла дівчина. Але спочатку я почув її голос.
– Доброго дня, можна подивитися на ваших собак?
Дівчина років тридцяти, без макіяжу, з сумними очима. У чоловіка (це він ніс мене у своїй куртці), який зустрів її біля входу на територію собачого притулку, склалося враження, що вона дуже втомлена, дуже. Або спустошена. І все ж … все ж було щось в ній таке …
– Для чого вам собака? Для охорони чи як компаньйон? Будь ласка, проходьте, дивіться. Шукаєте конкретну породу? У цьому крилі здорові, щеплені собаки.
– А там, в тому крилі? Хворі? Я хочу в інше крило.
– Там утримуються собаки, які зараз отримують інтенсивне лікування. В основному це травмовані, хворі і дуже проблемні тварини. Вибирайте в цьому крилі.
– Ви мене не зрозуміли? Я ж сказала, мені не треба красиву і здорову. Я візьму ту, яку ніхто ніколи не візьме.
– Ну, тоді ось – дивіться. Тиждень тому знайшли. Місця живого немає. Переломи, виснаження, зневоднення, забої внутрішніх органів і небажання жити. Плюс попутні для бездомних собак проблеми. Він відмовляється їсти, говорив чоловік, і швидше за все не жилець.
– Ну, це ми ще подивимося, хто тут не жилець, і попросила: підіть. Будь ласка, підіть, мені треба з ним поговорити.
Вона зайшла в мій вольєр, присіла поруч.
– Привіт, милий, привіт, мій зайчик. Зараз я розповім тобі про себе. А ти зробиш вибір: залишитися тут або їхати зі мною. У мене був дід і колись він сказав: якщо тобі буде погано і жити не захочеться, знайди того, кому ще гірше і допоможи. Діда немає вже на цьому світі, а мені необхідно вижити. Я знаю, потім все буде добре, обов’язково буде, але зараз мені якось потрібно пережити дуже важкий період.
Вона говорила тихо і не витирала сльози. Вони капали і капали … такі гарячі і гіркі … Такі ж, як ліки, які мене змушували ковтати.
Вона хвора – серце. Тиждень тому пішов чоловік. Ішов, жорстоко зрадивши, до іншої жінки, звинувативши в тому, що хвора, що не може народити, що інвалід, що в квартирі, немов в аптеці, пахне ліками. А у неї щось там з серцем, якийсь дефект і їй заборонили народжувати. І тепер вона зовсім одна, принижена, кинута. І не знає, як змусити себе жити, як змусити себе їсти і пити і приймати ці кляті таблетки. Для чого все це робити?
Вона згадала слова діда: їй необхідно когось любити, про когось піклуватися, щоб вижити. І необхідно приймати ліки, щоб серце правильно працювало і щоб просто працювало. А в ньому, не дивлячись ні на що, є ще трохи любові, в її хворому серці. Дівчина обіцяла турботу і любов, говорила, що я одужаю і буду найкрасивішою собакою. І найулюбленішою. Якщо ми будемо разом, ми виживемо, обов’язково виживемо.
Вона розповідала про будинок, в якому я буду жити. Він маленький, але там є камін, є ставок і м’яка трава у дворі. Взимку там білий хрусткий сніг і можна зліпити снігову бабу, а восени дозрівають красиві рум’яні яблука, з них можна варити варення і пекти пиріг. Ти їв коли-небудь пиріг, питала вона, це дуже смачно. Я буду завжди пригощати тебе шматочком пирога. Ти не проти, якщо я назву тебе Джек? Це гарне ім’я.
Я повірив їй і погодився стати її собакою. Я зміг махнути хвостом і вона все зрозуміла. І знову плакала. Той чоловік допоміг перевезти мене додому. ДОДОМУ – яке тепле і затишне слово.
Я довго хворів. Вже зима почалася, а я тільки починав намагатися вставати на лапи, було боляче. Вона дійсно стала мене любити, годувала смачною кашею зі шматочками м’яса, виносила на руках у двір, показувала перший сніг і іній на траві. Витирала мої калюжі та інші справи. Вона їла кашу, яку варила для мене: готувати щось ще не було бажання і сил. Вона лягала на підлогу, поруч зі мною, обіймала мене і іноді так, поруч, і засинала. Вона приносила дрова і розпалювала камін, вкривала мене ковдрою і мені було тепло.
Я знав, що вона хвора, але що я міг зробити для неї? Іноді я міг лизнути їй руки і обличчя, коли вона була поруч і вона посміхалася. Приїжджав той чоловік, привозив лікаря і мені знову давали гіркі ліки, мазали мої рани і робили уколи. І я почав одужувати. Навесні я зміг вставати і, хитаючись, виходити на ґанок. А вона вперше одягла гарну сукню. Зазвичай светр і джинси, а тут – плаття. І посмішка на обличчі. Може вона теж одужує? А вранці вона мила посуд і співала. У неї гарний голос.
Зараз вже літо. На столі букет квітів – це той чоловік, з притулку, іноді приїжджає. Один, без лікаря. Привозить їй квіти і апельсини, а мені різні собачі ласощі. Він хороший. Коли ми йдемо до озера, він несе мене на руках, хоча я вже можу ходити і навіть бігати. На озері плавають качки з маленькими пташенятами і господиня годує їх хлібом.
У будинку у нас пахне квітами, пирогами і ще чимось дивним і радісним. Може, це запах щастя? Тепер я знаю, що таке пиріг – це дійсно смачно. Наш чоловік теж так вважає і з’їдає відразу п’ять або шість шматочків. А господиня моя дуже гарна, у неї веснянки на носі, руде волосся та сірі очі. А ще вона дуже мене любить. Нехай її серце б’ється рівно ще багато-багато років і нічого, що для цього потрібно приймати ліки, це нічого, якщо вони допомагають жити.
Тепер я найкраща, найкрасивіша і улюблена собака. Я всіх давно пробачив. У наших, з господинею, серцях немає образи і ненависті, адже там живе щастя. Гав!
Вас зворушила ця історія?
