Павлика я помітила в електричці, коли поверталася в старий дім, який вже протягом декількох місяців був для мене єдиним домом. Він зі всіх сил намагався сховатися між сидіннями. Я одразу зрозуміла, що хлопчик зовсім недавно на вулиці, інакше б знав, що всі вагони перевіряють.
Забрала я цього хлопчину з собою, народ там жив дуже різний, але завжди готові були допомогти один одному. Ми називали себе волоцюгами. Там Павлика прийняли – хлопчик був добрий та тямущий. Розповів нам історію про те, що втік з дому, бо більше не міг жити поруч з вітчимом, а мамі на нього все одно.
Я взяла на себе відповідальність за нього. Розповіла про вуличне життя і про те, що їжу ми шукаємо на смітниках. Так, смердить жахливо і часто всіляка мерзота потрапляється, але зате ти залишаєшся людиною, не стоїш з простягнутою рукою і не просиш грошей.
Я навчила його збирати пляшки та здавати в пункти прийому. Час від часу ми шукали хороші речі, які можна було продати.
Згодом, я дуже привикла до Павла. Він мене навіть став мамою називати. Одного разу знайшов іграшкового ведмедя і подарував мені. Так приємно було…
Павлик мене часто запитувався, чому я опинилася на вулиці, але я не хотіла розповідати. Моя душа ще досі боліла. Нехай всі краще думають, що я просто приховую якусь моторошну історію, інакше змусять мене повернутися.
Всі ці місяці, поки я жила на вулиці, намагалася керуватися лише розумом, а не почуттями. На першому місці завжди були думки про їжу та тепле місце для відпочинку. Звичайно, що ночами було важко, але там свої спроби забутися.
Так тривало доти, поки в моєму життя не з’явився Павлик. Тоді в моєму серці щось заворушилося. Я щиро полюбила цього спокійного та забавного хлопчика якоюсь материнською любов’ю. Тепер в моєму житті був сенс, щоб відкрити очі наступного ранку.
Мені вдалося вмовити Павла, щоб він вступив в коледж. Туди, де є бюджетні місця і надається кімната в гуртожитку.
Моє рішення підтримала вся “громада”. Вони любили Павла, а можливо, їм просто хотілося зробити щось добре. Загалом, всі одразу з великим ентузіазмом кинулися йому допомагати.
Знайшли вчителів, які крутилися час від часу в наших кругах. За певну плату, як правило, ця плата вимірювалася в кількості пляшок горілки погодилися підготувати його до вступних, знайшли навіть десь старий ноут, гуртом зібрали гроші на нові кросівки та одяг.
Кожен з нас йому намагався хоч трішки допомогти: давали різноманітні поради, підбадьорювали. Навіть у день вступних екзаменів хотіли всі гуртом з ним поїхати, але потім подумали, що його майбутнім однокурсникам не потрібно знати, з яких він кіл.
Поїхала тільки я. Мене цілком можна було сприйняти за маму.
Дуже сильно за нього переживала. Такого відчуття у мене вже давно не було. Він вийшов дуже занепокоєний, але з широкою посмішкою.
А потім ми поїхали прогулятися в парку: годували качок, купили собі солодку вату, покаталися на чортовому колесі. Я й вже забула, як це жити простим та нормальним життям.
Це був справді яскравий день для мене. Я була впевнена, що у нього вистачить наснаги та терпіння, щоб вступити в коледж. Пишалася за нього безмірно, як за власного сина. Решта, втім, теж. Ох, як ми раділи! Кілька днів відзначали!
Кімнату в гуртожитку йому повинні були виділити лише в кінці серпня, тому ми далі продовжували жити своїм життям.
Я настільки сильно прив’язалася до цього хлопчика, що не уявляла навіть собі, як потім буду жити без нього. Мені не буде більше про кого піклуватися, ніхто не подбає про мене…
За кілька днів до нашого розставання я все йому розповіла. Про те, як зі мною поступили, як мене зрадили, і як я вирішила образитися на весь світ. Я сховалася від усіх рідних, не залишила свого сліду. Я попросила в Павлика ноутбук, згадала пароль від соціальних мереж і написала декілька листів людям, які, як я знала, чекали від мене звісток. І одне – найголовніше – лист зі словами вибачення.
Наступного дня мене одразу забрали з цього місця. Помогли з житлом, дали грошей, влаштували на роботу.
Як виявилося, цих речей мені було цілком достатньо, щоб відчути знову себе щасливою людиною. Чомусь ми часто забуваємо цінувати прості речі.
Павлик вже навчається на другому курсі, ми з ним досить часто зідзвонюємося, коли у нього є можливість, то він завжди приїжджає до мене в гості. З навчанням у нього інколи виникають труднощі, але ці місяці, які він провів на вулиці, загартували його характер, він точно не буде опускати руки.
Ми обоє зробили багато висновків з цієї історії. І зараз, коли я згадую минуле, я можу з великою впевненістю сказати: воно того вартувало.
А вам сподобалася історія?
