– Донечко, ніяк не можу. Так багато справ вдома та на роботі. Давай іншим разом, гаразд? Ти тільки не ображайся на мене, я не спеціально! – виправдовувалася моя мама у слухавку. Чую від неї цю фразу майже 2 роки.
Головний винуватець такої “затримки” у матері – квартира, яку залишила бабуся у спадок. Вона невелика, всього дві кімнати – якраз мені та брату порівно. Наша бабуся жила у Львові, я там народилася та провела все своє дитинство. Після школи переїхала до Києва на навчання. Там зустріла свого чоловіка Миколу та залишилася жити у столиці з ним. Разом ми вже майже 5 років. А моя мама та молодший брат Петро у Львові живуть.
Бабусі не стало 2 роки тому. Була старенька, часто хворіла й серце не витримало. У заповіті вона передала нам свою невелику двокімнатну квартиру, майже у центрі міста – старий австрійський будинок.
– Краще квартиру продати та поділити гроші навпіл. А там вже докладете собі та купите будинок у Києві, як ти і хотіла – казала моя мама.
Коли я була вагітна первістком, до мене неочікувано зателефонував брат:
– Ми продаємо квартиру бабусі. Мама вже написала оголошення в газету та розвішала на інших будинках. Я радився з ріелторами. Вони сказали, що можуть знайти потенційних покупців.
Сподівалася, що скоро отримаю свою кровну половину, адже досі жили з Миколою на орендованій квартирі. Не за горами декретна відпустка, тому гроші нам були ой як потрібні!
– Мамо, ну що там з квартирою? Продали її нарешті? Ти ж знаєш, у якому зараз я становищі!
– Ну ми тут вирішили ще не поспішати. У мене для тебе чудова новина, тобі краще сісти. Петро зробив пропозицію Іринці, так що ми готуємося до весілля! Приблизна дата – початок осені!
Звісно я здогадалася, що Петро не просто так зробив пропозицію дівчині, з якою зустрічається декілька місяців. Ще на весіллі помітила в неї круглий животик.
Якщо раніше мама не могла приїхати до нас у гості в Київ через роботу та велику відстань, то зараз з’явилася нова відмовка – няньчиться з онучкою. А нашого Захарка вона бачила хіба по Скайпі, навіть на хрестини не приїхала.
– Доню, нам ріелтор сказав, що зараз ринок дуже нестабільний, краще декілька місяців почекати. Та й нема потенційних покупців. Сама ж розумієш, будинок старенький, ніхто не хоче у такому жити! – виправдовувалася мати.
Тоді був липень, чоловікові дали відпустку на тиждень. Вирішили, що поїдемо до Львова, провідаємо моїх рідних. Давно не бачилися. Але не стала їх попереджати, нехай це буде сюрприз! А житимемо у квартирі бабусі, якраз до центру недалеко. Тим паче, що Микола ще жодного разу не був у Львові, ну хіба що проїздом.
– Ой! Доню, це ти? А чому не попередила про приїзд? – зустрічає нас на порозі зніяковіла мати.
Дивлюся, що у прихожій кімнаті стоїть дитяча коляска, взуття та куртки. Виявляється, що весь цей час брат з дружиною спокійно жили у цій квартирі, а ріелтори та продаж – вигадана казочка, щоб я повірила та зайвий раз не нагадувала про гроші.
– Хіба тобі шкода? Ти там у столиці дах над головою маєш. А Іра з села приїхала, її батьки далеко живуть. Та в них дівчинка маленька. Брат твій працює на двох роботах, бо грошей ледь на життя вистачає.
– Ні, мамо, так не чесно. Я зараз у декретній відпустці, Микола тільки працює. І у нас там нема від кого помочі чекати. Так що будьте ласкаві та віддайте мені половину вартості від квартири. Бабуся мені її також заповідала.
Тут у розмову вже втрутилася Ірина. Почала кричати, як та собака прокажена:
– Ти ще на нас до суду подай! Ми тут прописані, у нас дитинка маленька! Та це ми тебе засудимо!
А моя мама мовчки розвернулася та пішла до кухні. Тоді ми тиждень жили у готелі та оминали квартиру десятою дорогою. Але хіба ж так чесно? У мене також маленька дитина. Тих грошей нам би вистачило на перший внесок за іпотеку. Микола каже, щоб я подала на них до суду. Мовляв, з ними треба тільки через адвоката говорити. Але я не можу. Все-таки це мої рідні люди…
Кого ви підтримуєте у цій ситуації? Як би ви вчинили на місці дівчини?
